(Продовження)
Закінчився термін проживання в профілакторію, і дівчатам, хоч як би їм того не хотілося, треба їздити додому. За два місяці вони ніби прожили тут ціле життя.
В той час ще не було мобільних телефонів, і, здавалося, всі зв"язки будуть втрачені.
- Нові знайомі, друзі-подруги, - прощавайте.
І знову - робота, штурханина в транспорті, бігом додому, і тут теж робота, тільки домашня.
Якось, виходячи з прохідної після першої зміни, сестри побачили Петра. Він стояв на розі вулиці когось виглядаючи. Дівчата, не зупиняючись, скромно привіталися, а він, посміхаючись, рушив до них широкими кроками. Впевнено взяв Ольгу за руку, і пішов в бік залізничної станції, ніби так йому було треба.
Вона не пручалася, бо відчувала в його руці якесь неймовірне тепло і прихисток.
- Що ти тут робив? - запитала його Маруся.
- Вас чекав.
- А якби ми були в другу зміну?
- То ходив би, поки не зустрів...
Далі йшли майже мовчки. Але нікому від того не було ніяково. Ніби саме так і треба. Розуміли одне одного з напів-слова, з погляду.
По дорозі до станції дівчата заходили в магазинчики, бо додому треба якісь продукти підкупити, Петро не відступав ні на крок. Намагався навіть допомагати.
- Дивний він якийсь, - шепотіла Маруся Ользі на вухо, коли він трішечки затримався десь. - Навіщо йому це, ходити за нами?
Ольга тільки знизувала плечима. Вона не знала "навіщо" це ЙОМУ, але була впевнена, що ЇЙ це приємно.
Далі буде...