Перед: оповідання є цілковито вигадане, лише передає близькі до дійсності мої почуття до своєї країни, яка досі …ще не вмерла… бо є понад усе!
.. важко чітко пригадати як все сталося, але пригадую поки ми йшли до ближнього КПП щоб забрати поранених, у небі відчулося щось дуже не добре. З-за посадки або зеленки зліва була враження що підіймався ураган і рухався невимовно чітко у нашу сторону.
Ми зрозуміли що треба хутчіш забрати хлопців, їх було лише троє, але … наші п’яти буквально випередив цей.. шторм. Звісно ви скажете-який в біса шторм на суші…
У метрах 60 далі по дорозі гухнуло від першого снаряду і так як там була дорога він гучно вибухнув… далі відбула ланцюгова реакція. Я зрозумів що нам не вдасться навіть витягнути солдат. Машина що рухалася за нами миттєво випередила нас та перекрила рух.
Авто місії ОБСЄ без попередження зникло за горизонт. Але нам вже було начхати на зрадників. Тепер рахунок йшов на життя кожного.
Комбат з двома бійцями самі кинулися до солдат, нам наказали негайно сісти до машини і чекати партії.
Навколо почався град, буквально за кожних 15 секунд на нас звалилася здається недільна норма вогняних осадів. Дихати було неможливо, у машині теж трясло, але бокові шибки були броньовані чи не сантиметровим слоєм броні, тож відчувалося як шматки від того урагану б’ють по боках.
Коли перший солдат був у салоні, шофер різко дав задній. І на буквально те місце де ми були, впав снаряд. Вибуховою хвилею нас трохи не перевернуло, тому водій не повернув авто. Скло не було броньоване, але поки тримало.
Зза пилу що піднявся над воронкою з’явився комбат, кий з ще одним солдатом на собі тягли 300го. Раптом відчувся свист, я чомусь вистрибнув з авто та на секунду присів. Потім чимдуж побіг у сторону комбата. Я чув що мені хтось верещить на зустріч, але я був ніби на адреналіні.
У голові звучало лише одне – ще одного і все, хоч одного. Авто ззаду так і лишилося стояти. Я підбіг до ошелешеного комбату, та спробував підхопити солдата, але мене миттєво штовхнули на землю. Відчулася різка біль у ключиці і за мить гучний вибух.
Броня що була на солдаті буквально засичала від вибухової хвилі з вогняними уламками. На мить мені здалося що я перестав дихати. Але лише згодом я зрозумів, що мене контузило.. я хотів дихнути, але не міг.. не міг навіть дати мозку команду на дію.
Я відчув як до горла підступає потужний ком. Мене не знудило а просто затисло повністю дихальні шляхи і щось різко почало болісно різати у горлі.
Коли я зрозумів що втрачаю свідомість, відчув раптом як мене перевернуло до гори.. все стало сіро-синім. Чийсь силует був наді-мною. Я нічого не міг розгледіти. Відчував як наступає спокій.
Та не судилося. Щось не давало мені таки заснути. Зробивши ще одне зусилля у стилі – у що ще там?... я розплющив окуляри і знайшов знайому мар мизу збентеженого комбата, та мого колеги.
Проковтни… - почув я над собою – проковтни бляха!, бо втрамбую!!!
Мій мозок спочатку посилав лише матові команди, які жодним чином не були пов’язані із зовнішнім середовищем… та все ж, за мить, коли мені два тіла почали показувати що я маю зробити, якоюсь частиною тіла я повторив команду «ковток»
…і раптом щось у мене почало нахабно залізати… але благо щось тепле. Відчув що мої легені почали набирати пустоту… згодом я усвідомив що то було повітря, якого я вже майже не лишив.
Спазм дихальних шляхів, це як миттєвий страх перед чимось, коли тіло просто стискає м’язами, не даючи зробити чогось попри інстинкт самозбереження.
З кожним ковтком повітря я почав відчувати усі свої тілесні гріхи… я почав кричати… !!!!! але здається мене не чули.
Мене приводили до тями просто неба. Потім підхопили та кудись понесли… мені нічого не хотілося, лише щоб мене облишили… я повертався до реальності і вона була немилою(
Забавно про серйозне.
