Тінь… Смуток… Тишина…
В житті усе минає, лише не самота…
Усе, здається просто: дарунки і пісні,
Хлопці та подруги,
Весь вік чомусь живе. та це все ніби в сні.
Усе минає з часом, кудись летить, пливе,
А самота в людині
Й не знаєш, де подіти
Всі спогади сумні, невиправні сторінки,
Що були десь в житті.
І рветься тоді совість
За весь обман та бруд,
За ніжні поцілунки брехливих юних губ.
Можливо, і за очі, за хитрі всі слова,
З яких кидалась фраза:
«Не бійся, я твоя!»
І ця постійно пісня
Для кожного своя,
Кудись вставлялась нота,
Наприклад, «Це не я!
Я не була із іншим, ти ж у мене є,
Навіщо мені цього, коли це все моє?»
Ще й обертала спину,
Образитись могла,
А він сердешний просить,
Вимолює слова…
Тут появлялась радість і весело чомусь,
І відчуття, що треба тебе завжди комусь.
Так було не в одного,
Про це вміють мовчати…
Ранили душі в юності,
А нащо щось казати?!
Та все минає з часом,
Ці ніжності, літа…
Наіграні всі фрази,
І радість, й серця гра.
Лишається лиш смуток,
Глибока пустота,
Самотності криниця,
В відерку тишина...
І хочеться кричати
На весь світ «Це не я!
Я лиш була акторка,
Гралася в слова!
Я не хотіла смутку,
Я не хотіла зла,
Я не хотіла болю,
Та ним же і була!..»
20.02.2009 р.
ID:
643044
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 11.02.2016 17:10:42
© дата внесення змiн: 11.02.2016 17:10:42
автор: bojkiv4anka
Вкажіть причину вашої скарги
|