- I -
Одну історію розкажу,
Яку ніхто толком не знає,
У книжках її не буде,
Й ніхто не згадає,
Лиш пару бабів у селі,
Що люблять говорити,
Можуть тріпнути язиками
Від нічого робити.
Почалося все в Слободі,
Де тихо, без забави.
Там жила дівчина в сім’ї,
Марією звали.
Це не були олігархи
Чи якісь пльоткарі,
Це була сім’я простих
Людей у селі.
Вони ходили всі у церкву,
На полі працювали,
І ніколи в їхній хаті
Не чули скандали.
Отак Марія підростала,
Гарна та скромнява.
Коли йшла по вулиці,
Голову опускала.
Опускала не від того,
Що щось комусь зробила,
Опускала не від того,
Що чимось завинила,
Опускала через те,
Щоб не привертати
Увагу люду, яким кортить
Дівчатам честі врвати.
Сама вона була чорнява
З карими очима,
Густі брови, довгі вії,
Коса за плечима…
Така коса одна в селі,
Другої не було,
Усіх тутешніх парубків
До неї тягнуло.
Дівчата йдуть на гульки,
«Міні» одягають,
Помадою красять губи,
Волосся розпускають.
В той час Маша сидить вдома
Та й книжки читає,
Чеше волос, і як завжди,
У косу вплітає.
І так було довгий час,
Років до сімнадцять,
Як закінчувала школу,
Пішла до дванадцять (год.)
Перед тим, як вийти з хати,
Каже: « Йду на люди,
Ну а ще чи коли піду,
Подивлюсь, як буде!»
Так пішла вона до клубу,
Василя зустріла,
Й після того наша Маша
Наче одуріла…
Кожен вечір виходила,
Як ото по воду,
До Василя, що чекав
На краю городу.
Той Василь, як й інші хлопці,
На Машу сподівався,
Слав листівки, та здалеку
Нею милувався.
Ну тепер уже боявся
Марію втрачати,
Тому готовий був щодня
Стежками топтати.
Станом був непоганий,
При гарній роботі,
Й репутацією не плавав
В річці чи болоті,
Умів гарно говорити,
Подарками манив,
І лиш думав, як би Машу
На собі вженив.
Та Марія від женячки
Ще тоді тікала,
Бо на неї за кордоном
Наука чекала.
А Василь сказав:
«Нічого, я вже почекаю,
П’ять років як пройде,
Тебе повінчаю!»
З того часу вони разом
Усюди бували,
І на свята, й в будні дні
Двоє лиш гуляли.
Таку любов, як в них була,
Важко нам збагнути,
Бо почуття такі дається
Не усім відчути.
Маша їде на навчання,
Взимі приїжджає,
Вася стоїть,проводжає,
А потім стрічає.
Може, місяць десь побуде,
А там у дорогу,
І улітку аж прибуде
К рідному порогу.
Отак роки проходили:
Дзвінки,листування,
На свята слали листівки
А в них побажання.
І бажали лиш одного –
Терпіння із неба,
Щоб час швидше пролетів,
Їм так того треба…
Кожен знає: як болить –
Лікарю покаже,
А як душу ізлічить,
То ніхто не скаже.
Нині ще плануєш,
Мріями живеш,
Ще трохи – й до шлюбу
З Василем підеш…
Буде все, як говорили,
Що п’ять літ чекали:
Діти, внуки і, як в казці:
Жили – поживали…
Іще місяць там чи два
До кінця лишався,
Як не витримав Василь –
До іншої подався.
- II -
Віють вітри невеликі,
Тугу навівають,
Ходять баби по селі,
Брехню розплітають.
Хто брехню, а хто і правду,
Та Маша не чує,
Вона далеко на чужині,
Десь тяжко працює,
Зробив Вася весілля,
Прибрав молоду,
Повів дівку до вінчання,
Повів, та не ту.
Із сусіднього села
Знайшов, повінчався
Про п’ять років, що був з Машов,
І не заїкався.
Ніде такого ще не було,
Таке й не читали,
Щоб отак всі свої клятви
За вітром пускали.
Про це ніхто не написав,
Лиш поговорили,
Довго спорили баби:
«Врекли чи закльили?!»
З того часу живе гордо
У свому селі,
Має жінку і дитину,
Машину в дворі,
Ходить селом гонорово,
З жінкою ґаздує,
Та чи добре він живе,
Це ніхто не чує?
Може, не раз пожалів,
Що на ній женився,
Та на людях він ніколи
Іще не скривився.
Ось такі то люди
Бувають між нами,
І не треба ворогів,
Щоб зробити рани…
І не треба в гніву бути,
Вкрасти, оббрехати,
Якщо може найрідніший
«Ніж в спину запхати».
Якщо може наймиліший
Та так наробити,
Що не знаєш, де себе
В світі примістити…
- III -
В чужім світі тяжко жити,
Добро там не чекає,
Пройшов рік чи, може, два,
Марія приїжджає.
Та якась вона не та,
В лиці помарніла,
Невесела, а сумна,
Й косу кудись діла…
Тепер треба все спочатку –
Жити починати,
І головне – більше в мріях
Ніколи не літати…
Та почала із Степана,
Якого зустріла.
Здається, хлопець непоганий,
Все, як і хотіла.
Сам простий, хоч й не козак
Й не солдат із флоту,
Жив з батьками у селі,
Мав якусь роботу…
Влітку вони й поженились,
Пішли до Стьопи жити,
Бо він батьків не хотів
Самих залишити.
В невістках – то вже таке,
Там кожна бідує,
Та не в кожної свекруха
Як радіо працює:
Що й як їла, скільки спала,
Ну і де ходила,
Як до Стьопки сі вбізвала,
На полі що зробила?
Ну і, звісно, для людей
Треба прибрехати
І невістку із болотом
Всю перемішати.
Невістка іде в поле,
Грядки обробляє,
А свекруха сидить вдома
Та плітки складає…
В кожного своя сім’я
І свій порох в дому,
Та не кожен це розпустить,
Як вітер солому.
А сам Стьопа маму любить,
За спідницю тримає,
І всі гроші, що заробить,
Мамі повертає.
Стьопа в хату лиш заходить,
Мама підбігає
І, як завжди: «Стьопко! Стьопко!»
Та сльозу пускає!
Наговорить цілу купу
Про що? – біда знає!
Ну а Стьопа – до Марусі
Та й крики зчиняє
Якби ж то тільки крики,
То з цим би якось жив,
Та Стьопа вже і руки
До Маші розпустив…
Кричить, б’є, ще й виганяє,
З злості зеленіє,
Ну а Маша просить:
«Стьопо, скажи, що сі діє?»
І дітей народила,
Та життя не було,
Замість гратися з синами
В Стьопи мама була.
Як засядуть в другій хаті –
Щось шепче, зітхає,
А Маруся у кімнаті
Дітей повиває.
Кожен день, як на тій зоні,
Плакала, ридала,
Як не витримало серце,
То дітей забрала
І сказала: «Хочеш, Стьопо,
Іди з нами жити,
Бо я йду до свого дому,
Мене досить гнобити!»
На що Стьопа розсміявся
І сказав: «Вали!
В мене є тут тато й мама,
А ти собі йди!»
Маша в дім ще не зайшла,
А новина злетіла –
Вже свекруха, як радіо,
Усім розтринділа,
Що невістка та погана
Та й з добра втекла,
І як Стьопка не просив,
Все одно пішла.
Ну і ще немало руху
У селі зчиняла,
Усі кістки бідній Маші
Поперемивала.
А в селі тому раді:
Є що говорити,
Сенсаційні новини
Важко пропустити.
Говорили іще трохи,
Все з брехнев роздули,
Потім взялися до інших,
Про Машу забули!
Прислів’я кажуть, що після чорної смуги
Завжди біла знайдеться,
Так от, в Марії ота біла
Дітками зоветься!
Одне за другим підростає,
Бігає, сміється,
Й виростати в бійці, криках
Їм не доведеться.
І так помістились у селі
Усі три родини:
Вася з жінков, Стьопа з мамов
Й Марія з малими.
Інколи дорога
Їх пересікає,
Роблять вигляд, що друг друга
Ніхто з них не знає.
Ніби це все не про них,
Минулого й не було,
Та на серці все ж є знак,
Серце не забуло!..
- IV -
Мені жаль твоєї долі,
У кожного вона одна,
Печально, важко аж до болю,
Шкода, що доля ця твоя!..
Тебе з дитинства пам’ятаю,
Ми гралися якось в дворі,
Разом гойдались на качелях,
Обох скусали комарі!
Я мріяла тоді про казку,
Де принц на білому коні…
А ти хотіла шматок щастя,
Невже ці мрії заскладні?
Для мене – це таке, буває,
Нема коня – переживу!
Чому ж тебе мрія минає?
Цього ніяк я не збагну!
Та безкінечного нічого
В світі не буває,
І в радостях, і в нещастях
Кінець наступає.
Тому не варто тим минулим
Жити та зітхати,
Пора кожен новий день
Як свято стрічати!
Ну а я тобі бажаю,
Щоби все збулося,
Щоб щасливою була,
Щоб життя вдалося!
08.08.2010 р.
ID:
639532
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 29.01.2016 11:39:10
© дата внесення змiн: 29.01.2016 11:39:10
автор: bojkiv4anka
Вкажіть причину вашої скарги
|
