Бачиш отой кленовий листочок, що якимось дивом залишився на дереві? Один-єдиний на цілий сад…чи на цілий світ?... Він якось дивно скручується в одну сторону, наче намагаючись від тебе щось сховати. А потім – вигинається в інший бік… Так, наче готовий, аби йому стріляли в груди. Колись я читала, наче, що ширше ти відчиняєш обійми, то легше тебе розіп’яти. А він до цього несвідомо готується… Точніше, я. Іноді здається, готовий до всього… а виявляється, ні… Отак на дорозі може зустрітись якась шпилька, що тебе надійно приколе до себе, темний тихий куток, де ти залишишся від сьогодні й назавжди… І ще один варіант: можна залетіти до ліфту… То такий незвичайний конвеєр людської душі… Відправляючий туди, де ти вже просто не маєш бути. На жаль, ти не знаєш, хто його вигадав, те правило. Але спокійно виконуєш його… І знову плутаю… То я про себе, наче… ліфт…щодо ліфту…а там – кінець. 2 поверх. То навіщо ліфт? Щоб розгубити щось дорогою. А розгубити – аби забути. Забути те, що нищить. Загубити… За-гу-би-ти… а що за воно залишиться?.. Теплий смуток… Який можна плекати, як сплячу дитину… Як того, хто вже за годину втратить пам’ять. Знаєш що? Можеш втрачати!.. А я буду архівом. Листком – архівом, ніжка якого – кореневий каталог root, прожилки – boot. А оті проміжки червоно – коричневого кольору невідіпраної крові – область data. Пуста… Що маю? Лист, обглоданий гусінню… Нехай. Відновлюся… Встигну… Зможу… Вистачить сил… Принаймні до кінця цього життя…
