Один лиш крок, той крок до забуття,
Забувається усе – і біль, і крик, і сльози.
В душі моїй з’явилось щось таке,
За що я залишилась безголоса.
Я забуваю все: і те що так важливо,
Все те,заради чого так жила,
А пам’ять, ти така зрадлива,
Лиша усе, щоб я не зберегла.
Матусю, моя мила, так волію
Забути погляд твій у ту жахливу мить,
Коли тобі сказали, що покине,
Мене життя іще до двадцяти.
Я не хотіла, мамо, та так вийшло ,
Що біда спіткала саме у ту мить,
Коли в житті знайшла ту крихту сенсу,
Коли я у п’ятнадцять лиш починала жить.
Мені важливо, моя люба нене,
Щоб ти трималась за життя з всіх сил,
Щоб я не бачила ніколи з неба,
Що ти посміла руки опустить.
Матусю, мені важко було в ту годину,
Та я трималась якось за життя.
Просила в Господа лиш мить-хвилину,
Щоб обійнять тебе – потім у небеса.
Прошу, моя матуся-нене,
Не згаду день, коли взяла мене
За руку ти й повела в кабінети.
Не знали ми, що це нас смерть веде.
Не згадуй час тривожний, мамо,
Коли аналіз лікар нам приніс.
Пробач йому, що так сказав картаво,
Що це «останній місяць у житті»
Я зараз бачу тебе з неба,
І твої сльози на труні моїй.
Пробач, матусю, що пішла від тебе,
«Та рак невиліковний» - сказали нам тоді.
ID:
625073
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 30.11.2015 17:00:46
© дата внесення змiн: 30.11.2015 17:00:46
автор: Катя_Буданова
Вкажіть причину вашої скарги
|