- Маріє, - відчини вікно! – голосно кричала мати гарненької дівчини, яка нарешті дочекалася свого весілля. - Дихати неможливо через твої парфуми.
- Мамо, не галасуй. Я повинна сьогодні бути найпрекраснішою!
В кімнату влетів схвильований батько.
- Ну що ви тут копаєтесь?! Маріє, хочеш, щоб весілля минуло без тебе?
- Це неможливо, тату, - відповіла донька, блиснувши очима.
День поєднання сердець Дмитра та Марії був дуже похмурим, та це не завадило людям весело посміхатись. Старий годинник, що висів на стіні розкішної зали вказав своєю маленькою стрілкою на другу ночі. Свято було в самому розпалі: всі їли, пили, співали і танцювали. Ніхто навіть не помітив тендітну дівчину, яка стояла тихо в кутку зали. Її тонка, зелено-блакитна сукня із морських хвиль була майже прозора, ноги – босі, а темне густе волосся мало скуйовджений вигляд. Обличчя незнайомки виражало пригніченість і неймовірний біль, що змушував її тремтіти. Від сповненого вщент докору, пронизуючого наскрізь погляду дівчини слабка волею людина могла б збожеволіти. Вона настільки прикусила свої губи, що з них потекла кров, яка, падаючи дрібними крапельками на підлогу, дала життя величезним червоним квітам, дітям її душі. Тільки ці квіти ніхто не помічав, окрім дівчини. Мрія, саме нею була незнайомка, довго слухала розмови людей, але не знайшла нічого високого і світлого: гроші, необхідність кланятись безсердечним начальникам, вказівки як треба керувати чоловіком та як приструнити жінку. Вона стояла, обійнявши дивні квіти, дітей своєї вразливої душі, і тихо плакала від розпачу, від усвідомлення своєї безпомічності. Ніхто її не бачив, ніхто, а вона так хотіла дарувати свою безмежну любов, так хотіла наповнювати серця гармонією, вірою в диво.
Мрія мала вже йти, та раптом її стомлена душа зловила на собі погляд, від якого так і віяло безмежним, завжди вільним морем! Це був наречений гарненької Марії. Глянути в очі дивної дівчини хлопець не наважився, бо відчував, що потрапить навіки в її полон і забуде навіть про весілля. Обидва потонули в чомусь фантастичному, чомусь дуже теплому і приємному. Хлопець згадав чарівну Мрію, бо в дитинстві вона завжди з’являлася до нього в снах та, змушуючи серце битись частіше, зігрівала своєю загадковою приємною посмішкою. Дівчина також впізнала в дорослому обличчі нареченого обличчя маленького хлопчика, якого вона так любила, і який присягався, що нізащо її не зрадить, докладе всіх зусиль, щоб бути поряд. Красуня ще більше затремтіла та, немічно посміхнувшись своїми закривавленими вустами, сказала продиктовані хворим серцем слова, які завдали їй жахливого болю…
- Ти не повинен викидати мене зі свого життя, бо я твоя Мрія. Єдина правильна дорога – це дорога до мене.
Нареченого повернула до реальності Марія.
- Куди ти дивишся? - запитала вона. - Там нікого немає.
- Невже ти не бачиш, що там моя Мрія?
- Ти забагато випив, любий. Яка Мрія? Ти маєш зараз думати про те як заробити достатньо грошей.
Хлопець засумнівався в потрібності одруженому чоловікові Мрії. Він повернувся і побачив, що дивовижної дівчини не стало. Лише квіти горіли червоним вогнем, закликаючи бути вірним самому собі.
Минуло два роки. У Марії з Дмитром народився хлопчик. Обоє мали роботу, яка приносила чималий прибуток та дозволяла купувати улюбленому синові все. Багато хто заздрив молодій сім’ї, в котрій, здавалося, панувала сама любов, та Дмитро був дуже пригніченим. Дівчина, яку він побачив наяву лише один раз, не йшла йому з голови! Голос Мрії вражав милозвучністю та дарував величезну енергію, а її тендітна постать з ледь вираженими грудьми штовхала до пошуків омріяного невідомого нікому сонця. Володарка фантастичних снів тепер кожної ночі сідала навпроти Дмитра, торкаючись своїми колінами його колін, та притулялась обличчям до широких грудей так, що її волосся лоскотало, зігріте поцілунком кохання, тіло, і ставало неймовірно тепло.
Марія не розуміла свого мрійливого чоловіка та все намагалась його відволікти від марних роздумів, але їй це ніяк не вдавалося! Тоді, через деякий час, спокійна та тиха дружина неймовірно змінилась: стала говорити коханому образливі слова, кричати не своїм голосом, іноді навіть бити. Прагнучи заспокоїти Марію, Дмитро вирішив посвятити дорогій володарці серця лише сни. Що тримало хлопця в полоні буденності? Мабуть, страх перед майбутнім… Страх є причиною горя та душевної порожнечі. Дмитро навіть у снах не дивився в очі прекрасної дівчини, хоча і прагнув цього понад усе на світі! Він завжди робив те, чого хотіли інші, навіть жінку йому обирав батько. Марія була вродливою, неймовірно жіночною, доброю, але зовсім чужою: вона не заспокоювала серце та не лікувала душевних ран. Дивлячись в очі Дмитра, завжди віддана дружина також відчувала, що належить тільки своїй дитині, але боялась собі в цьому зізнатись. Мрія, на відміну від Марії, стала спокоєм і тишею, вогнем і душевним пориванням нерішучого хлопця. В голові все звучали її слова про те, що він не повинен забувати про неї.
Дмитро прокинувся рано-вранці від стуку у вікно і несподівано побачив ту саму прекрасну дівчину! Вона з’явилася так само випадково як зникла. Мрія посміхалась напрочуд лагідно, тримаючи в руках білі квіти. Хлопець глянув на дружину, яка дякувати Богу міцно спала, і наважився відчинити вікно, щоб потонути в легкому приємному ароматі справжнього кохання. Мрія, скориставшись моментом, взяла руку Дмитра в свою та подарувала хлопцеві особливий настрій. Вона не забарилася простягнути дорогому коханому три квітки, зліплені з крихітних сніжинок!
- Я сама їх зробила, - повідомила дівчина. - Ці квіти ніколи не розтануть, бо наш душевний зв’язок є вічним, та їх ніхто не побачить і не відчує, бо вони призначені тільки для тебе.
Поволі прокинулась дружина Дмитра.
- Що ти там робиш біля вікна? Знову щось там фантазуєш?!
- Ні, люба, - швидко відповів чоловік, проводжаючи очима свою Мрію.
- Давай лягай поряд. Чого так рано схопився? Ще й вікно відчинив! Забув, що надворі зима?
Дмитро мовчки скорився жінчиній волі та поспішив зануритись в глибокий сон, щоб знову побачити неймовірну дівчину та знову торкнутися її.
Минав день за днем… Буденність повністю поглинула хлопця і стерла нанівець усі барви життя. Душа вразливого романтика прагнула свободи, та вона була разом з його заповітною Мрією. Ось чому Дмитро, не маючи сил стримувати себе, як тільки дружина відверталась чи йшла кудись, визирав у вікно і шукав очима тендітну дівчину.
- Де вона? – не переставало питати втомлене розлукою серце.
Мрія до безтями обурилась на Дмитра, бо він ніяк не наважувався на рішучий крок. Вона все намагалась збагнути чому хлопець не рветься до неба, чому дозволив народитися дитині від дівчини, яку не кохає, та цим самим прикувати себе залізними ланцюгами до землі? Нерішучість вбивала Мрію, робила зовсім безпорадною. Минали дні, а за днями тижні. Біль чарівної дівчини наростала і в кінці кінців змусила її повернулась до Дмитра. Мрія знову стала дивитись на коханого крізь вікно і сподіватися, що він зрештою наважиться бути щасливим.
Одного прекрасного зимового дня молода сім’я вирушила на прогулянку. Маленький хлопчик не тямив себе від щастя: його щоки стали червоними, а погляд – яскравішим за самі сонячні промінці. В серцях рідних людей, здавалося, панувала цілковита гармонія, та це була лише ілюзія. Ілюзія, яку хлопець волів зберегти, але не міг через палку та загадкову, ніжну та турботливу квітку, що забрала його спокій.
Мрія ні на мить не дозволяла собі сумніватися в Дмитрових майбутніх прогулянках білими хмарами та водою, польотах на невидимих легких крилах. Це все могло стати реальністю в найближчий час, якби не його безхарактерність, відсутність твердого духу. Стоячи біля дерева, дівчина милувалася коханим і думала коли ж він нарешті скористається шансом бути поряд з нею, мати такі ж самі думки і нездоланні поривання. Дмитро спочатку не помітив Мрію, бо вона була зовсім непорушною, одну руку красуня прислонила до вуст, а іншою – міцно обійняла, вкрите білою шубою, дерево. Дружина бавилася з сином, тому не побачила іскор в очах свого чоловіка. Дивна королева найпрекраснішого, трохи підійнявши довгу сукню, вирушила назустріч Дмитрові. Марія підняла голову і помітила невиправдану зацікавленість благовірного, а він, наляканий докірливим поглядом дружини, з несподіванки швидко запропонував їй повернутися додому. Мрія поспішила за своїм коханим. Вона худою рукою торкнулася плеча Дмитра, а потім провела нею по щоці. Хлопець, опустивши очі, щоб не дивитись на свою Мрію, широко посміхнувся дружині з надією, що вона нічого не запідозрить і не стане знову сварити його за польоти в невідомий їй світ. Закоханий стояв як вкопаний, боячись залишитись одним, без своєї єдиної та неповторної, а вона навіть не думала його полишати. Дівчина припала щокою до грудей Дмитра, і з її очей полились нестримні сльози. Вона міцно, сухими та тонкими, як гілочки, руками обхопила шию хлопця та зробила спробу глянути йому в очі, але безрезультатно. Зі сліз Мрії виросли величезні хмари різноманітних відтінків. Дмитро не помітив їх, він навіть не помітив як на землю спустився загадковий вечір та змусив дружину лементувати ще дужче. Все враз перестало для нього існувати та мати хоч якийсь сенс. Хлопець з головою занурився в чарівне море ніжності, кохання та лагідних обіймів.
- Подивись на батька, синку, - не вгамовувалась Марія, - зовсім здурів! Кого ти там обіймаєш, мій любий?! Розплющ очі, і прийди нарешті до тями!!!
Останні слова дружина крикнула так голосно, що Дмитро аж підскочив! Вона однією рукою обійняла чоловіка за плечі і, зовсім не помічаючи та не відчуваючи Мрію, іншою рукою схопила його за горло з величезною нежіночою силою.
- Як ти мені набрид! - прозвучало з вуст сурової дружини.
Мрія зловила погляд Марії і, навіть не думаючи опускати своїх рук, пронизуючим голосом сказала слова, які дістала зі свого серця.
- Залиште Дмитра, він не ваш. Чи має сенс утримати того, хто понад усе прагне свободи? Так, ви одружені та маєте сина, але ж кохання не живе в ваших серцях, і ви це прекрасно знаєте. Воно взагалі дається не так часто як ми звикли думати. Не варто йти проти долі, тому що це завжди обертається нещастям.
Ні впевнених очей, ні палких слів дівчини Марія не побачила і не почула! Вона звикла бути глухою та сліпою до всього, що вимагає надто великих душевних зусиль.
- Дмитре, не йди, - попрохала коханого Мрія. – Тільки подивись на небо! Яке неймовірне поєднання нереальних відтінків кольорів!!! А тепер запитай дружину, що вона бачить, і зрозумієш чому Бог вас не поєднав.
Хлопець так і зробив.
- Маріє, що ти бачиш на небі? – запитав він.
- Ясна річ, що цілу купу хмарин! А хіба там щось інше? В мене іноді складається враження, що твоє життя – це цілковита фантазія.
Мрія посміхнулася, очікуючи від Дмитра рішучих дій, але він і зараз не наважився. Хлопець взяв за руку жінку та пішов додому.
Мрія вкотре відчула себе покинутою. Вона вся затремтіла і впала на сніг. Дівчина не помічала ані холоду, ані сніжинок, які падали на її бліде обличчя, чорні очі красуні виражали те, чого не знав ніхто. Взагалі якби не ті очі та чорне волосся, яке Мрія мимоволі розкидала, то бідолаху можна було зовсім не побачити, хоча її і так ніхто не бачив, окрім Дмитра звісно.
Хлопець зачекав поки дружина порине в сон і вийшов нарешті з хати, щоб відшукати покинуту ним кохану. Дмитро звав її довго, та все марно. Раптом йому в голову прийшла думка, що Мрія напевно там, де він її залишив. І справді! Біля високого дерева, обліпленого снігом, лежала його втіха. Закоханий не на жарт перелякався за свою крихітку, бо вигляд у неї був дуже хворий.
- Бідолашна, - прошепотів їй на вухо хлопець. – І нащо я тобі здався?
Мрія не почула слів Дмитра, бо міцно заснула, поринувши в цілковитий спокій. Поцілований небом взяв дівчину на руки і поніс до хати. Його дружина та син, перебуваючи в полоні глибокої ночі, міцно спали, тому закоханому нічого було боятися.
- Яка ж ти легенька, - не переставав дивуватись Дмитро, - легша за саму сніжинку.
Він поклав Мрію на диван, а сам ліг поряд, обійнявши її за талію та закутавшись в довге волосся. Дівчина прокинулась дуже рано, поцілувала руку коханого і цілком радісна поспішила залишити дім, щоб не чути сурового голосу Марії.
В вікно ринув свіжий потік повітря, від якого сон хлопця майнув геть. Дмитро зовсім трошки помилувався сніговими квітами, що морозили його сильні руки, а потім ліг біля дружини, аби вона нічого не запідозрила. Казку треба було тримати в руках і берегти як зіницю ока, але буденність міцно вхопила її за горло. Майже рік чарівна Мрія не провідувала Дмитра навіть у снах, спонукаючи свого коханого до звільнення свого я, але марно! Величезні страждання не розпалювали в хлопцеві жаги все змінити. Тоді дівчина, стомившись від криків хворого серця, зовсім скоро опинилася поряд з ним. Дмитро через глибокий сон відчув на своєму плечі маленьку кістляву ручку, яка подарувала йому дуже приємну хвилю тепла.
- Маріє, це ти? – спромігся запитати він.
- Ні, любий, це твоя кохана Мрія, - почув він мелодійний голос.
Закоханий від несподіванки швидко підвівся. Марія також, налякана страшним сном, вирвалась з обіймів ночі. Їй стало дуже цікаво чому Дмитро встав з ліжка і куди він збирається серед глибокої ночі. Мрія потягнула хлопця за руку з такою силою і так швидко, що презирливий погляд дружини не мав жодного шансу бути поміченим.
- Куди ми? – запитав щасливець.
- Хочу тобі показати, що ти втрачаєш і яке майбутнє міг би мати, якби довірився мені та присвятив себе небу. Нічого не бійся, - сказала вона.
Мрія ще сильніше стиснула мужню руку Дмитра, і вони разом піднялися до самих хмар. Дівчина посадила коханого на найбільшу з них, а сама заходилася танцювати, вплітаючи собі в волосся зорі. Яка чудна вона була! Широка легенька сукня час від часу спадала, оголюючи худе тіло, та Мрія цим зовсім не переймалася, занурившись в приємний танок. Волосся, з вплетеними в нього зорями, жило, здається, зовсім окремим життям, а на вустах бриніла чарівна посмішка. Розвеселий Дмитро, забувши, що він знаходиться на небі, кинувся обійняти свою кохану, але раптом почав стрімко падати вниз. На щастя, дівчина вчасно це помітила і встигла його врятувати.
- Ти не можеш робити того, що вмію я, бо не прикладаєш для цього ніяких зусиль. В тебе немає ні рішучості, ні цілеспрямованості.
Дмитро тільки прикро схилив голову.
- Зі мною будь-яка людина може досягнути неймовірного, а надто та, яка в мене закохана, але ти не використовуєш своєї можливості. Не варто боятися змін, бо без них шлях до бажаного закритий.
Хлопець нічого не відповів на це. Мрія обхопила Дмитра за плечі, і вони разом, посміхаючись один одному, закружляли серед безмежних чорних просторів. Зорі врешті-решт одна за одною попадали з волосся дівчини і прийнялись світити ще яскравіше.
Марія, яка весь цей час стояла внизу, не хотіла помічати ніякого чуда. Натомість її очі розкривали перед нею доволі смішну картину: Дмитро спочатку піднявся до неба, сів на хмару, з якої згодом впав, а потім й зовсім прийнявся танцювати, тримаючи свої руки так, наче когось обіймає. Дружина ледь стримувала шалений сміх, що виривався з її грудей.
- Який бовдур, - думала вона про себе. - Ну повеселись від душі, бо коли повернешся, не розраховуй на розуміння.
Мрія, помітивши, що Дмитро зовсім стомився, посадила його на місяця та наказала міцно тримати її за плечі, щоб не впасти повторно. Через хвилин десять закохані полишили сріблявого друга ночі та вляглися на хмарину, щоб трохи продовжити чарівну казку. Як тільки сонечко почало всюди розкидати свої промінці, Дмитро повернувся додому. Здивуванню хлопця не було меж, коли він виявив, що дружина на нього чекала.
- Що це ти виробляв вночі?! – запитала вона.
- Ти все бачила?! Навіть добре: тепер ми обоє знаємо про існування чуда.
- Ти в своєму розумі?!! Якого чуда! Пора вже жити реальністю, а не власною видуманою казкою.
- Але ж ти сама бачила!
- Так, бачила, але переконань своїх змінювати не збираюсь: чудес не існує. Мене більше хвилює твоя поведінка. Ти схожий на божевільного!
- А ти – на сліпу.
Дмитро та Марія ще довго лаялись, аж поки в вікно не заглянула Мрія. Дівчина вмить змінила настрій коханого! Вона притулилась своєю червоною щокою до скла та привітливо посміхнулась. Якби хлопець глянув їй в очі, то потонув би в морі турботи. Вона була втіленням всього прекрасного, що є на землі! Так як Дмитро образився на дружину, його нічого не тримало вдома. Він вибіг на вулицю і міцно обійняв Мрію.
- Ти віриш в фантастичну реальність? - запитала вона.
- Так, вірю, - пролунала відповідь.
- Тоді ставай на воду.
- Ти хотіла сказати ставай у воду?
-Я ніколи не помиляюсь, - впевнено відповіла дівчина.
Дмитрові дійсно вдалося зробити фантастичне. Мрія посміхнулась і доторкнулася рукою до щоки коханого.
- Ось бачиш! Треба долати свій страх, бо він є причиною втрати себе, - дала настанову красуня.
Закохані, цілком радісні від почуття, яке їх переповнювало, бігали сяючою водою до самого вечора. Прозора приятелька неба та землі ніжно лоскотала ноги щасливців, час від часу накриваючи їх дрібними хвилями. Мрія, несподівано для Дмитра, почала стрибати високо-високо та хапати руками білі хмари, а ті, не звертаючи на неї ніякої уваги, й далі пливли ледь блакитним небом. Дівчина взяла за руку хлопця, і вони разом пострибали назад, бо на улюбленця долі давно вже чекала сіра буденність.
Марія тим часом якимось чином зрозуміла, що може втратити чоловіка, тому пообіцяла сама собі змінитись, стати такою, якою була раніше: більше не сміятися з любого, не дорікати йому, не говорити образливі слова, і тим паче не кричати та не бити. Дмитро повернувся додому і не повірив своїм очам: перед ним стояла усміхнена дружина, яка не забарилася обійняти його і поцілувати в щоку. Він зайшов на кухню і побачив заставлений з краю до краю стіл.
-З приводу чого свято? – запитав хлопець.
-А як ще дружина може висловити своє кохання?
Марія сказала ці слова так лагідно, що Дмитро мало не повірив в їх щирість. Вдосталь попоївши, чоловік вдячно глянув на дружину і вкотре переконався в її величезній привабливості: розкішна зачіска, глибоке декольте на чорній вишуканій сукні, грайливий погляд. Мрія, на відміну від Марії, захоплювала Дмитра неповторною душею та трепетною, ніжною красою, він не наважувався її навіть поцілувати, бо вважав ідеалом, якого спочатку треба заслужити. Нам іноді так хочеться досягнути високого, або хоча б мати це дивовижне прагнення! В величезних зусиллях ховається насолода від життя. Звичайно, легше довіритись буденності, але чи не буде потім нестерпно погано? Варто любити труднощі навіть більше за легкі перемоги, які знецінюють досягнення. Дмитро боявся втратити надбання буденності, боявся змін, тому не покидав дружину, яка була для нього символом стабільності та влаштованості життя. Хлопець час від часу намагався викинути Мрію з голови, тому що мав страх втратити міцний фундамент і зробити фантастичне: повірити у власну винятковість! Проте дівчина була його справжнім і єдиним коханням, тому викреслити її зі свого серця Дмитро не зміг би ніколи.
Марія не стомлювалась готувати Дмитрові смачні страви, потакати його найдрібнішим забаганкам, цілувати пристрасно як ніколи - це все хлопцеві дуже подобалось. Якщо раніше він думав покинути коли-небудь дружину, то тепер це рішення здавалося йому безглуздим. Дмитро став набагато лагіднішим до своєї Марії, тепер він часто її обіймав, цілував, говорив найкращі в світі компліменти. Сім’я дарувала хлопцеві почуття гордості за себе, а Мрія навпаки – невлаштованості та необхідності все змінити. Дружина завжди говорила, що головне для чоловіка – здатність забезпечити родину. Але… Але, навіть мимовільна згадка про Мрію породжувала в Дмитрові букет самих різноманітних почуттів! Він кохав її неземним коханням, яке є рідкісним. Дмитро намагався, якщо не викреслити, то хоча б заховати це справжнє почуття від себе, але це було неможливо як неможливо не захоплюватись сходом золотавого сонця, який дарує нам впевненість в тому, що життя продовжується та прохолодою вітру, хоч він і живе неіснуючим життям, бо ми його не бачимо. Мрія почала рідше навідуватись до Дмитра, тому що він заборонив їй порушувати сімейний затишок, та й рідких побачень було достатньо, щоб розпалити в закоханому справжній нестримний вогонь. Навіть тінь погляду прекрасної дівчини змушувала його червоніти, навіть потиск руки втілював в собі щось особливе. Мрія ніколи не намагалася причарувати Дмитра, зробити його своїм, у неї це вийшло само собою.
Цієї ночі хлопець ніяк не міг заснути! Він кожної хвилини схоплювався і нервово дивився на годинник, ніби на щось чекаючи, серце його калатало, а руки раз за разом міцно хапались за ліжко. Дмитро вкотре розплющив очі та побачив біля себе легку, майже прозору постать Мрії. Він, відчувши дивовижне тепло, попрямував слідом за дівчиною. Мрія обійняла Дмитра і припала своїми червоними гарячими вустами до його вуст. Раптом через хлопця пройшла потужна величезна хвиля ніжності, турботи, сили та бажання дівчини завжди бути в руках вічного кохання. Поцілунок тривав лише кілька секунд, та цього дівчині вистачило, щоб розкаятись. З її очей потекли сльози, які змусили Дмитра обійняти своє найбільше чудо, міцно притуливши до своїх грудей. Хлопець хотів поцілувати дівчину, та вона вирвалася з його рук і майнула геть. Закоханий ще довго не міг прийти до тями. Навіть ранок був не в силі відірвати його погляд від вікна. Дружина, прокинувшись, дуже злякалась за Дмитра. Вона трохи постояла з ним, марно намагаючись зрозуміти, а тоді заходилася готувати сніданок. За столом хлопець поводився дуже дивно: жодного слова дружина від нього так і не почула. Дмитро повністю занурився в себе, свої думки та переживання. Лише ввечері дружина, побачивши зосередженість в погляді чоловіка, зрозуміла, що він повернувся на землю. Тоді Марія повідомила йому та сину радісну звістку.
- Завтра ввечері приїжджають мої батьки, тому зранку всі будете допомагати мені прибирати будинок. Ніхто не посміє бити байдики, - сказала вона, глянувши на сина, який грався м’ячем.
Наступного дня Марія перебувала в полоні величезної радості. Вона, не покладаючи рук, метушилася до самого вечора. Коли на небі з’явилася перша зірка, донька нарешті обійняла таких рідних людей. Олексій та Лідія, саме так звали батьків дівчини, дуже любили Дмитра за веселу вдачу і працьовитість, та через кілька днів мати Марії, будучи справжньою жінкою з доброю інтуїцією, помітила, що зять дуже часто поринає в свої фантазії, до того ж не звертає уваги на її доньку та зробила для себе невтішний висновок. Лідія вирішила поговорити з Марією.
- Доню, чому твій чоловік думками зовсім далеко? Щось сталося?
- Все було б просто чудово, якби не його безглузде поривання досягнути чогось неймовірного. Я не раз намагалась запевнити Дмитра, що ніяких чудес немає і що пора жити реальністю, але він не бере мої слова до уваги.
Лідія тепер навіть не сумнівалася, що в хлопця з’явилась інша, яка змушує його покинути своє сіре життя та майнути до неба. Жінка почала слідкувати за хлопцем і не даремно. Якось вночі, будучи впевненим, що всі сплять, Дмитро біля вікна став говорити палкі слова кохання. Лідія вирішила поспілкуватися з безсоромним. Вона, дочекавшись ранку, покликала хлопця до своєї кімнати.
- Скажи мені, будь-ласка, - почала жінка, - в тебе з’явилась коханка?
- Звідки ви знаєте? – несподівано щиро запитав він.
-Я чула твій монолог біля вікна. Мені зовсім не зрозуміло, чого тобі не вистачає! Хіба людині мало дома, сім’ї, прибуткової роботи? Будь-хто знайшов би твоє життя цілком влаштованим! Мені шкода своєї доньки, яка й гадки не має, що робити з безглуздими фантазіями свого чоловіка. Не можна жити подвійним життям, бо це дуже непорядно. Одумайся! Від жінки, яка знає, що чоловік одружений, і продовжує з ним зустрічатись, не можна очікувати нічого хорошого. Тебе потребує любляча сім’я!
Дмитрові стало дуже соромно. Він врешті-решт зробив висновок, що жив неправильно та пообіцяв сам собі змінитись. Через деякий час Марія знову завагітніла,і цей факт змусив хлопця всю свою турботу віддавати їй.
- Нарешті ти мій, - знову і знову шепотіла задоволена дружина.
Одного вечора Дмитро наважився сказати Мрії, що вона йому більше не потрібна. Бідна дівчина припала лобом до вікна і підняла свої довгі вії, щоб через очі хлопця зазирнути в його серце і з’ясувати справжню причину такого вчинку. Дмитро вчасно відвернувся. Якби він подивився в дзеркало безмежної душі Мрії, то без всякого сумніву покинув би і дім, і ненависну роботу, і сім’ю.
-Я вже дав собі обіцянку, що ніколи не покину земне життя, - повідомив Дмитро.
- Чого варта обіцянка, яка зробить і тебе, і тих хто поряд нещасними? Твоя жертва перекреслює все хороше.
Зовсім скоро Дмитрові стало нестерпно боляче від того, що Мрія більше не торкається рукою його обличчя, не обіймає і ніколи більше не поцілує. Кожної ночі на очі хлопця наверталися гіркі сльози. Тільки його кохана бачила в ньому те, про що інші навіть думати не хотіли.
Одного ранку Марія вмовила чоловіка піти до лісу назбирати грибів. Настрій у всіх, окрім Дмитра, був чудовий: діти та їхня мати не тямили себе від радості. Аж раптом хлопець побачив Мрію! Вона була зовсім розбита, а з її очей текли нестримні сльози, із яких, як і раніше, народилися хмари, але темних відтінків. Хлопець швидко відвернувся та обійняв дружину міцніше ніж звичайно. Мрія маленькими кроками підійшла до Дмитра та поклала свою ручку йому на плече, але він повів себе не так як раніше, струхнувши її та сказавши, що не потребує кохання.
- Гляньте які хмари, - звернувся хлопець до родини, - напевне скоро хлине дощ, тому ходімо скоріш додому.
- Так, любий, дійсно, - погодилась дружина.
Мрія, не збираючись відступати, пішла слідом за коханим. Вона сподівалась, що він передумає і більше ніколи не залишить її одну. Дмитрові було надзвичайно тяжко, він ледь стримував гіркі сльози, які намагалися вирватись на волю. Ледве чутні кроки дівчини боляче краяли його серце. Хлопець так хотів обійняти Мрію, так хотів припасти своїми вустами до її вуст і вперше подивитися в очі найчарівнішої красуні. Нічого цього він не міг дозволити собі зробити. Як тільки Дмитро зайшов до своєї оселі, двері перед його коханою захлопнулись. Хлопець почув тихе відчини і гарячі сльози нарешті покотилися з його стомлених очей.
- Що таке, Дмитре? – спитала дружина.
-Я просто безмежно щасливий, - пролунала відповідь.
Марія повірила. Вона пригорнула Дмитра до себе та посміхнулась турботливою посмішкою. Вони довго так сиділи, кожен поринувши в свої власні роздуми.
Минуло багато часу. Закоханий був переконаний, що Мрія більше не повернеться.
- Чому вона покохала саме мене? – часто питало серце хлопця.
Його ж квіточка сама чудова і зовсім не заслуговує на такого як він: її посмішка заворожує, а голос змушує серце битись частіше. Хлопець і за рік не забув жодної деталі їх зустрічей. Він досить часто ловив себе на думці, що ненавидить своє буденне життя: море одноманітності, самотності, та ні одного сонячного промінця, який дарує величезний емоційний підйом. Дмитро дуже хотів, щоб Мрія повернулася і злився на це бажання. Він сварив себе за слабохарактерність, за те, що понад усе хотів порушити власну обіцянку. Хлопець нестримно бажав хоча б побачити Мрію, а вона – повернутися, це поривання просто кричало в ній.
Доля посприяла їхній зустрічі. Сталося це весняного ранку. Дмитро вийшов з будинку і пішов світ за очі, щоб вдосталь насолодитися, насиченим ароматами квіток та трав, повітрям. І несподівано побачив її! Мрія лежала серед трав, розкинувши своє чорне довге волосся, на ній була сукня з повітря, легка та прозора. Хлопець підійшов ближче і помітив, що губи дівчини шепочуть незрозумілі слова і від цих слів квітки стають ще пишнішими, дерева – могутнішими, а небо – яснішим. Дмитро ніяк не наважувався порушити гармонію, яка йшла з самого серця Мрії. Вона була самою досконалістю життя з гарячою посмішкою та нестримними розмахами рук. Хлопець, не витримавши, сів поряд зі своєю коханою та поцілував її в щічку, що було сміливим вчинком з його сторони. Дівчина розплющила очі, та Дмитро відвернувся, тому що на цей раз його засліпили сльози, які він понад усе волів приховати. Мрія піднялася та простягнула коханому руку, проте хлопець її не взяв. Він, нічого не сказавши, пішов додому. Дівчина попрямувала слідом.
- Чому ти так робиш?! – почув Дмитро її голос, повний розпачу.
- Я не можу покинути сім’ю, але й тебе забути також не в силі!
- Не можна нехтувати найпрекраснішим, що дається в житті.
- Але ж в мене дружина та двоє дітей!
- Ти робиш не тільки себе нещасним, а й Марію, бо вона не твоя. До речі в сім’ї, де немає кохання, й діти страждають.
Дмитро постояв ще хвильку та пішов, тому що вдома на нього чекала сім’я.
- Де ти ходиш? – запитала Марія Дмитра, щойно він переступив поріг, - ми всі чекаємо тільки тебе, сніданок вже давно готовий.
Сім’я смачно попоїла та розбіглася хто куди. Попереду був довгий тяжкий день.
Мрія знову повернулась в життя Дмитра. Варто було закоханому вийти з будинку, як дівчина кидалась на нього з обіймами та спробами нарешті змусити його глянути в її очі. Нічого не допомагало! Хлопець був твердо переконаний, що не слід більше бачитись з Мрією, як би тяжко не було. В обох серце розривалось від гнітючого болю, обоє дуже сильно страждали, і винним в цьому був лише Дмитро. Врешті-решт дівчина не витримала та тяжко занедужала. Вона зовсім втратила властиву тільки їй радість та жагу до життя. Дихання Мрії поступово ставало повільнішим. Дівчина дуже схудла: тепер її обличчя стало схожим на цятку з великими чорними очима, а тіло нагадувало тонку стеблинку. Покинута, нікому не потрібна Мрія лежала серед трав, не відчуваючи ні прохолоди блакитного неба, ні аромату яскравих квіток, які її завжди захоплювали. Весь світ втратив для неї сенс. Вона тепер зовсім була не схожа на колишню червонощоку, безмежно щасливу дівчину, в очах якої горів вогонь.
- Йому, як і всім іншим, не потрібна моя відданість, - думала про себе бідолашна.
Якщо раніше Мрія навіть не допускала таких невтішних висновків, то тепер все змінилось! Безкінечно гірко бути тягарем для того, кого кохаєш. Дівчина перестала розрізняти день і ніч, в її душі поселилась непроглядна темнота. Мрія втратила навіть надію, що Дмитро повернеться, а це свідчило про її повільну смерть. Через хвильку дихання дівчини зовсім стихло.
Дмитро в цей час відчув нестерпну біль змученого серця, яке тепер давало про себе знати кожного дня. Хлопець глибоко всередині несамовито кричав, не здогадуючись, що його головний внутрішній орієнтир намагається сказати про смерть Мрії. Нарешті закоханий наважився на рішучий крок. Він покликав дружину на серйозну розмову.
- Маріє, - почав Дмитро, - у нас з тобою тільки ілюзія справжнього кохання, бо наші долі не пов’язані. Кожен повинен мати шанс зустріти свою половинку. Якщо я піду, то і в тебе, і в мене все налагодиться. Ти добра, співчутлива, турботлива і заслуговуєш на справжнє щастя. Нам не варто бути поряд.
- Що ти таке кажеш?! Як це долі не пов’язані? У нас з тобою сім’я. Ти не маєш ніякого морального права покинути мене, бо я твоя дружина. В чому криється причина такого рішення? Я працюю з ранку до ночі, не покладаючи рук, і навіть навчилася не звертати уваги на твої безглузді фантазії.
- Ось! Ми зовсім різні. У нас з тобою не може скластися гармонійне життя, тому і я, і ти разом приречені на нещасливе майбутнє.
- Ти правий, - погодилась, несподівано навіть для самої себе, Марія. Сподіваюсь, я ще не втратила своїх жіночих чар.
- Хіба це можливо? – пролунав впевнений голос хлопця.
Марія обійняла Дмитра і вдячно глянула в його добрі очі. Один сміливий вчинок відкрив колишньому подружжю шлях до неймовірних висот та влаштованого життя.
Ніч розкидала повсюди зорі, а чорне безкрає небо, боячись, що вони впадуть на землю і втратять свою привабливість, позбирало їх. Дмитрове серце знову полонив біль, і він швидко як ніколи побіг шукати свою Мрію. Хлопець довго намагався знайти кохану, та марно. Лише на четвертий день виснажливих пошуків Дмитро побачив серед дивовижних червоних квітів, квітів душі неймовірної дівчини, маленьку, з худими пальчиками, ручку. Він підійшов ближче і від жаху ледь не вмер на місці! Мрія лежала в морі крові, яка й надалі продовжувала витікати з її грудей. Сама дівчина була зовсім не схожа на себе: її тіло вражало худобою, а колись таке живе обличчя – сухістю та невиразністю. Дмитро опустився на коліна і став руками затуляти величезну рану на тілі своєї коханої, проте це не допомагало: кров лилась та лилась нестримним потоком, а з неї продовжували виростати червоні величезні квіти неймовірної краси. Ні при яких обставинах не можна полишати Мрію, бо цей вчинок завжди обернеться величезним бажанням її повернути, а може бути вже запізно.
-Будь-ласка, не покидай мене, - шепотів закоханий.
Дмитро прилинув своїми обличчям до рани, і вона несподівано загоїлась, але Мрія все одно не подавала жодних ознак життя. Він взяв її на руки та, притуливши до своїх грудей, поцілував з величезним сподіванням на порятунок його чарівної мелодії душі. Через кілька хвилин Дмитро несподівано заснув. Хлопець знову побачив Мрію живою! Вона голосно сміялася та міцно обіймала його.
- Нарешті ти зі мною! – прорвався крізь сон голос закоханого.
Потім вони довго танцювали, не тямлячи себе від щастя. Дмитро прокинувся, коли настала влада вечора. На очах у хлопця майоріли сльози величезної радості. Через кілька хвилин закоханого поглинув зовсім інший сон. Цього разу Мрія стояла на краю скали, не звертаючи уваги на його прохання повернутись. Дівчина стиснула в руці білі снігові квіти, які колись подарувала коханому, та стрибнула вниз. Розбудив хлопця вражаючий холод. Після недовгих роздумів Дмитро несподівано зрозумів, що робити далі. Закоханий взяв за руку Мрію та впевнено піднявся на небо, яке нарешті дочекалося від нього цілеспрямованості. Коли тіло дівчини огорнула м’якість її улюбленої хмарини, Дмитро став благати сонце про допомогу. Золотавий друг всіх і всього, не гаючи ані хвилини, кинув на дівчину величезну кількість своїх промінців, які миттю з’єдналися воєдино і потужною хвилею увірвалися в її мертве тіло та наповнили його життям. Мрія вдихнула свіже повітря і відчула калатання гарячого серця. На відміну від вуст красуні, які не стомлювались шепотіти якісь загадкові слова, її очі воліли залишитись мертвими. Дмитро довго чекав пробудження коханої, але вона чомусь не поспішала в обійми життя. Він притулився щокою до її лоба і, потопаючи у власних сльозах, відкрив навстіж своє серце.
- Мріє мені так безмежно хочеться повернути твою неземну посмішку і потонути в очах, які я ніколи не бачив. Дозволь мені знову насолоджуватись твоїми обіймами, а ще я дуже хочу тебе поцілувати. Моє серце переповнюється щастям, коли ти поряд. Пробач.
Дмитро палко поцілував Мрію та відчув як її руки міцно обхопили його плечі.
- Все дивовижне, що трапляється в моєму житті, пов’язане з тобою, - прошепотів закоханий.
-Я так хотіла, щоб ти це нарешті оцінив. Тепер все буде просто чудово, бо ми стали одним цілим.
Останніх слів Мрії Дмитро не почув, тому що зазирнув в її чорні глибокі очі та втратив зв’язок з реальністю. Серце хлопця ледь не вистрибнуло з грудей! Всередині нього народилася сама краса, яка ніколи не в’яне. В погляді Мрії була, відома тільки їй, всеохоплююча любов, здатність до самопожертви, легкий сум та ненависть до людського боягузтва. Якби Дмитро подивився в дзеркало душі коханої раніше, то ніколи б її не покинув, тому що в очах дивної красуні палахкотіли всі зорі нічного неба. Мрія потанула в захопленні найріднішої людини, і її серце нарешті заспокоїлось, його більше не ятрила дика, поглинаюча внутрішню гармонію, біль.
- Як чудово, що ти моя, - почула дівчина, і величезне щастя накрило її повністю.
- Лягай на хмарину, поряд зі мною, - запропонувала Мрія Дмитрові, коли її очі почали боліти від його уважного погляду.
Хлопець пригорнув кохану і, зробивши вигляд, що спить, поринув у солодкі фантазії. В них Дмитро носив Мрію на руках, гладив її обличчя та шепотів на вухо слова, від яких серце красуні мліло. Дівчина уві сні поцілувала коханого і він дійсно поринув в обійми Морфея. Що може бути краще за усвідомлення сенсу власного життя? За цим усвідомленням завжди стоїть Мрія. Це вона вирвала Дмитра з сірої буденності, це вона зробила його внутрішній світ неповторним та дивовижним.
Закохані спали уже два дні, не помічаючи веселих промінців, які бігали їхніми тілами. Хлопець намагався притулити дівчину якомога ближче до себе, бо, навіть сам того не усвідомлюючи, боявся знову її втратити. Ні Мрія, ні Дмитро не знали, що їхній сон став вічним, став їхнім життям, солодким та звабливим, як сама ніч з повним мішком зірок в руках. Ніхто не здатен був розбудити закоханих і позбавити їх кохання з ароматом п’янкої пристрасті. Багато хто скаже, що сон – це лише відголоски реальності, але це не так. Сон наповнений реальністю, якщо в житті людини з’являється Мрія. Зазирнувши в прихований світ Дмитра та його дорогої перлини, ми побачимо їх серед тих самих розкішних червоних квітів, здатних надихнути кого завгодно на неймовірне: Мрія посміхається, а закоханий в неї хлопець не може відвести погляду від її бездонних очей. День триває і триває, навіть не думаючи закінчуватись. Більше не треба силувати себе, боротися з лінню, бо той, хто досяг неба назавжди позбувся її. Дмитро знайшов джерело вічної енергії і ним була його кохана. В неймовірному голосі, глибоких чорних очах, легкій постаті дівчини крилася таємна сила, яка передавалася і хлопцю.
Диву завжди треба радіти, бо життя без нього перетворюється на безглузде існування. Воно підносить та окриляє! Щоправда тільки того, кому потрібні крила. Дмитро нарешті здобув їх. Хлопець тепер не відпустив би своє диво нізащо: він ловив кожне слово, кожну посмішку, кожен погляд чарівної коханої, ловив і зберігав у своєму серці і жалкував тільки про те, що залишив снігові квіти на землі. Він уже почав спускатись вниз, та Мрія його зупинила.
- Якщо ти покинеш хоч на хвильку небо, то не зможеш більше повернутись ніколи, - сказала вона. – Обіцяю, як тільки випаде сніг, я зліплю такі самі квіти і наповню їх коханням.
Через деякий час хлопець тримав у руках три найпрекрасніші квітки, які не зустрінеш навіть в фантастичних казках.
Марія, колишня дружина Дмитра, бачила як він піднявся на небо і там розмовляв з самим сонцем. Дівчина не надто переймалася чудесами, тому знову не повірила своїм очам. Змінило ставлення Марії до неймовірного справжнє кохання, яке знайшло і її. Дивне, незвідане досі почуття схопило щасливицю в свої руки. Дівчина, яка, здавалося, навіть не помічала на небі райдуги після дощу, тепер захоплювалася кожним подихом вітру. Все яскріло доброю посмішкою життя, і Марія розділяла цю радість. Тепер вона могла разом з дітьми підійматися на небо і бачитись з Дмитром, його кохана була тільки за.
Серце грає, коли Мрія поряд. Дуже часто нестерпно тяжко піднятися на небо, але воно того варте. Не слід забувати, що серце має зігрівати мелодія життя, сильна та неповторна, бо без неї важливе стає неважливим. Ще хочеться сказати, що без кохання немає щастя. Кохання не тільки до жінки або чоловіка, а й до гомону річки, завжди вільного неба, пісні дощу. Все починається з цього великого почуття, в тому числі і завоювання далекої, такої бажаної Мрії. Рано чи пізно вона приходить до кожного, стукає у вікно та чекає рішучих дій. Дуже важливо не відштовхнути свою Мрію, бо хто зна пробачить вона вам це чи ні. Треба завжди пам’ятати, що за вічними турботами і проблемами є дещо інше, світле та приємне. Більше немає чого додати. Лише одне: нічого в житті не відбувається просто так.
ID:
610219
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.09.2015 20:30:33
© дата внесення змiн: 04.10.2015 14:50:54
автор: Вікторія Сінкевич
Вкажіть причину вашої скарги
|
