Звати мене Андрій. Мені вже п*ятнадцять років. Недавно я перейшов в дев*ятий клас. У мене є дві проблеми. Перша - я кохаю її. А через другу проблему я не можу сказати їй про першу.
Імені її називати не буду. Все одно якщо ми кохаємо людину її ім*я для нас найкрасивіше. Живемо з нею ми на одному поверсі і ви не уявляєте як я радію коли бачу її, але все ж намагаюсь її уникати. Вона с очами кольору неба із волоссям осіннього відтінку просто восьме диво світу.
До цього ранку я ще ніколи не був таким схвильованим. Адже сьогодні настав той день коли я відкрию всі свої карти. Та для початку розповім як все починалось.
Розділ 1 Як все починалось
Я не виходив гуляти в дитинстві на вулицю та одного серпневого вечора мама таки вмовила мене погуляти з нею.
Ми сиділи на лавці біля дитячого майданчика, я читав собі книгу а мама намагалася вмовити мене піти грати до других дітей. Та я не хотів. Не було бажання. Я взагалі ніколи не виявляв бажання до нових знайомств. В дитячий садок я не ходив а в тій школі в якій я навчаюся всі якісь одинокі, нікому немає діла друг до друга. Мама намагалася не здаватись.
«Андрюш, ну піди»
«Буде весело»
« Дюша, нові друзі це добре»
Та я мовчав.
І тут піднявши погляд на маму за її спиною я побачив двох дівчат. Одна мене геть не зацепила а ось друга. Друга зі своїми веснянками і яскраво рудим волоссям запала мені в душу. Я дивився на неї довго, десь з секунд двадцять. Мама це помітила і почала.
« Що сподобалися дівчатка? Так підійди.»
Я рознервувався. Почервонів.
Помахав головою ні.
« Ой, та не скривай, гарні ж то які. Давай я їх покличу.»
Серце прискорилось. Почалась крутитись голова. Мені вже одинадцять а моя мама буде знайомити мене з дівчатами. Хвилювання зростало.
Нічого не залишалось як просто встати і піти в сторону свого під*їзду.
«Андрію, ти куди?»
Не розвертаючись я почав бігти.
Я біг до самого входу і тільки там зупинився. В мене очі були мокрі але я все ж таки не заплакав.
« Більш не роби так!» - крикнула на мене мама.
«Добре мам, не буду, але й ти так не роби, я схоже виявив симпатію до одної дівчини( коханням я не міг це назвати бо почуття таке як тоді я відчув було зі мною вперше і що таке кохання я не мав уяви) а ти мене хотіла з нею познайомити. Я вже дорослий, сам повинен знайомитись» - хотів сказати я та не сказав.
Розділ 2 Вид з мого вікна
Весь останній місяць літа я не виходив більше на вулицю. То книги, то відеоігри але найбільше часу особливо вечорами я простоював у нашого вікна дивлячись за нею. Так я дізнався її ім*я. Я просто дивився в вікно і чув як одна дівчина крикнула їй « …. ,біжи до нас» . Тими ж вечорами біля вікна я почув її голос. Я чув як вона сміється, це була найчарівніша музика яка тільки може бути. Я дякував богу що живу на четветому поверсі і що до площадки з столиком та гойдалками де гуляють діти з мого п*ятипідїздного будинку мене відділяють метрів сімнадцять, москіта сітка і занавіска, за якою я ховався коли ловив на собі погляд її або других дітей які іноді починали тикати в мене пальцями.
Те почуття, яке виникло с першого погляду дійсно напевно було коханням. Я не міг і дня прожити щоб не виглядати з вікна в пошуках свого дива. Були такі дні коли вона виходила зовсім на трохи а бувало що я цілий вечір дивився за нею.
Тепер кожного разу перед сном я мріяв що коли виросту то буду з нею гуляти разом. Я уявляв як ми сидимо на кухні і п*ємо чай. Як ми дивимось разом телевізор. Як ми гуляємо по вулиці зі своїми дітьми. Дивно, в моїх мріях що я що вона були такі як зараз одинадцятирічні але я знав що ми дорослі.
Ось так я й почав її кохати. Для того щоб закохатись вперше мені вистачило миттєвого погляду на свої однолітку. Не знаю, можливо всі діти так закохуються. Живуть собі п*ять, сім, вісім, десять років а потім бац і з першого погляду закохуються. Не знаю. Не знаю, бо не питав.
Розділ 3 Муки
С приходом осінні почалися муки. Вона як і всі діти почала не так часто виходити в двір. Школа і похолодання таки зробили свою справу. А з настанням зими я взагалі її не бачив. В мене навіть відпала привичка дивитись годинами в вікно, бо я знав що її не побачу.
Прийшла весна. Сиджу за комп*ютером і граю собі в футбольний стимулятор(навіть на самому сильному рівні важкості обігрую комп*ютер. Та а що з ще очікувати від людини яка після декількох уроків в школі те й робить що грає у футбол на комп*ютері) та раптом чую самий прекрасний звук. Зриваюсь с крісла і дивлюсь в вікно. Там вона зі своєю подругою кидаються друг в дружку березневим мокрим снігом і сміються. Я побачив її, вперше через три з половиною місяці. Мами не було вдома і я почав бігати по квартирі. Бігати й стрибати від радості. В той момент я відчував себе щасливим. Дивно, ми з нею навіть не були знайомі а саме те що я її побачив зробило мене щасливим . Я не знаю чи радів би так появі батька якого бачу чотири- п*ять разів на рік. Навіть через такий час я не розлюбив її. Мені досі був милий дзвін її голосу, контури її обличчя і вогненне волосся.
Колись я їй все це скажу.
Розділ 4 Час йде
Прийшло літо. Я дивився з вікна за нею і закохувався ще сильніше. Та вийти на вулицю ніяк не наважувався. Я був впевнений на сто відсотків що діти мене не приймуть а соромитись на її очах я не хотів. За що я ще не любив літо так це за те що воно швидко проходить. Інші діти не хотіли щоб літо закінчувалось через те що потім школа а я не хотів через те що з закінченням цього трьох місячного маленького раю я буду бачити її рідше, рідше і рідше. Аж до самої весни.
Та от таки настала осінь. Ця клята осінь. Осінь дійсно сама сумна пора року. Зима дарує нам новорічний та різдвяний настрій, красивий сніг. Весна чарівне повітря і відчуття що скоро буде літо. Ну а літо як я казав це маленький трьох місячний рай. Так скучно як бува мені осінню не передати словами. Та все ж я її пережив. Поштовх до віри в краще мені давали ті рідкі моменти коли мені таки вдавалося на декілька секунд побачити її з вікна коли вона йде зі школи або коли вечором йде в магазин. Але я не екстрасенс і не міг точно знати коли саме вона буде проходити , тому бачив її я дуже рідко
Потім зима. На новий рік коли куранти били дванадцяту я загадав бажання щоб таки заговорити з нею. І тоді надивившись всяких серіалів в яких показують що коли у якоїсь людини проблеми з взаємним коханням вона душить біль алкоголем вирішив і собі так. Коли всі ходили курити на балкон ( дехто курити, дехто йшов за компаній поговорити ) я потайком підпивав шампанське і вино, горілку не пив мені не подобався її запах а щоб не спалиться що я пив я напихав собі в рот все що було на столі. Коли всі поверталися з другого перекуру я побіг в туалет і виблював майже все що сьогодні їв і пив. Дякувати Богу мені хватило мізків закритися і перед тим як зайти і змити всі ті непереварені салати змащені вином і шампанським перед тим як вийти. Мама подумала що я переїв. Ну і добре. Так міцно як я спав в ту ніч я не спав ніколи.
Весна давала мені надію що тепер я буду бачити її частіше. І це було так. Я був несказанно радий але все ж чекав літо, адже цим літом я обіцяв сам собі що вийду і підійду до неї. Так, я вирішив що попробую удачу.
Нарешті літо. Я ставав дорослішим. Але в середині мене сиділа дитина. Ця дитина була перелякана і боязка. Та не зважаючи ні на що я збирався таки підійти. Уже буде два роки як вона мені подобається а вона про мене нічого й не знає. Хіба що тільки дивний хлопець який іноді годинами стоїть коло вікна але на вулицю не виходить. Та час йшов а я не діяв. Треба було щось міняти і я таки наважився вийти на вулицю. Перед виходом я раз шість почистив зуби, не знаю чому правда, я ж їх і так чищу як треба, зранку і в ввечері та мені хотілось щоб вони аж блистіли. Для повного комплекту оббризкав себе маминими духами і вийшов с кімнати зробивши помилку.
Не доходячи десяти метрів до площадки я побачив що вона сидить з хлопцем (який почав приходити сюди тільки цим літом тому імені його не знаю) тримаючись за руки. Я стояв наче вкопаний та коли вона поцілувала його в щоку а він положив свою руку їй на талію я тяжко видихнувши пішов додому. Тим літом я більше не виходив .
Розділ 5 Пощастило
Пройшло вже два роки як вона мені подобалася. А я крім імені і того що вона живе в моєму під*зді нічого більше про неї і не знав. Та мені пощастило. Одного разу, до матері прийшла знайома і почались посиденьки на кухні. Банальні питання.
« Як там навчання в малого»
« Як клас?»
« Як сам, не переживає?»
Та після таких за*їзджених питань вона задала мамі питання про моїх одноліток з під*їзду. Мати назвала одного хлопця який на рік старше за мене і ім*я й прізвище однієї дівчини. Потім вона почала описувати її зовнішність і я зрозумів що це вона. Ну взагалі-то ще коли до імені мама назвала прізвище я ще тоді зрозумів що вона. А після слів «Така руденька, гарненька» мої сумніви геть розвіялись.
Ох, напевно класно говорити про людину й нічого до неї не відчувати.
Я був радий двом речам, тому що дізнався її прізвище і тому що в мене нічого не розпитували.
Дякуючи отриманим даним я знайшов її в соціальній мережі. Коли мені ставало сумно( тобто майже завжди) я заходив на її сторінку, та ставити лайки або додати її в друзі я не наважувався.
Розділ 6 Сусід
З початком навчального року я вже не так часто думав про неї, та як тільки но зайду знову на її сторінку, то мрії про шлюб, щасливу сім*ю і купу дітей знову з*являлись в моїй голові. Я навчався в приватній школі. Ні, я не мажор, та все ж у мами грошей вистачало щоб платити за навчання. Уроки в моїй школі починалися завжди о дев*ятій, та після зимових канікул було вирішено починати так, як і в звичних школах, тобто о восьмій тридцять. І ось я виходжу зі своєї квартири і з квартири яка находиться в сусідньому тамбурі виходить вона. Два з половиною роки! Два з половиною роки пройшло а я тільки дізнаюся що вона живе на моєму поверсі в тамбурі напроти мого. Ми підійшли до ліфту й мовчали. Ліфт був занятий і довго не викликався. Ну, це твій шанс, давай, дій. Нерви були на грані зриву. Замість діяти я розгубився. А хоча що я міг зробити, ця зустріч була геть не очікуваною. Не придумавши нічого краще я просто спустився по сходинках вниз.
День в школі не задався, зустріч вибила мене з колії і я думав про неї. Хоча раніше школа рятувала мене від цього, тут я займав голову то математикой то історією то ще якимсь предметом. Та тільки не сьогодні. Надалі перед тим як йти на навчання я стояв і дивився в вічко і тільки коли диво виходило з кватири й спускалося на ліфті, виходив і я щоб більше не пересікатись і не соромитись тим що я так і не скажу їй і слова.
Тепер вечорами, мені не давало спокою розуміння того що десь через одну квартиру, через метрів десять живе та яку я дуже сильно кохаю.
Розділ 7 Ми тепер друзі
Впродовж остатку зими і весни ми все ж таки декілька бачились ранками та я зразу біг сходами вниз, не дававши і шансу своїм почуттям виказати себе Літо було таким як і ті два. Вікно і надія її побачити на подвір*ї . За столиком вона майже не з*являлась . Подорослішала. Стала ще неймовірнішою. Стала янголом. А може для мене навіть і Богом.
Мені нічого не залишалось крім слідкування за нею в усіх соц.мережах де вона була за реєстрована. Я дивився на нові її фотографії і бачив що вона щаслива, напевно це чудове відчуття бути щасливим не знаючи що комусь без тебе погано.
Коли вона «залила» ще одну фотографію де вона на природі, де вітер колихає її волосся, де вона посміхається своєю дитячою посмішкою, де видно її ямочки на щоках я не втримався і поставив лайк. Буквально через хвилину прийшла заявка в друзі від неї. І повідомлення
«Привіт, я тебе знаю (смайлик) як ти мене знайшов, ти ж навіть не знаєш як мене звати?(смайлик)»
Вийти. Вийти бистріше. Перевести подих. Дихати важко. Стидно. Що казати? Що я слідкую за тобою вже третій рік? Ні, це погана ідея. Треба дати собі час щоб придумати що відповісти і тільки потім зайти і відповісти їй.
Мені знадобилося аж два дні. Зайшовши спочатку підтвердив її заявку а потім побачив що мені поставили like. Перший в житті. Так дійсно. Про те що я є в якійсь соц.мережі не знали ні шість моїх однокласників, ні діти зі школи, ні мамині знайомі. І лайк поставила вона. Хоча на аватарі в мене стоїть фото де мені всього сім років. До тих повідомлень додалося ще одне.
« Такий смішний і милий на авкі(смайлик)»
Прийшов час для розмови. Хоч би для такої ( на другу я все одно не здатний)
« Привіт. Та якось випадково знайшов а ім*я твоє мені давно відоме. Всі діти смішні і милі(смайлик)
Ставивши «смайл» я посміхнувся. Хоча таке відчуття відвідувало мене дуже рідко. Хіба що під час смішних відео в цій же соціальній мережі або під час переглядв фільмів з Джимом Керрі або Адамом Сендлером. Та наступне її повідомлення прибрало посмішку з мого лиця.
« А звідки тобі відомо воно?»
Без смайла? Чому без смайла? Це мене налякало. Я вирішив дійсно сказати так як воно є.
« Одного разу до мами прийшла знайома і запитала хто з моїх ровесників живе в нашому під*їзді, мама назвала хлопця і дівчину, так трохи подумавши і склавши деталі я зрозумів що то ти»
Майже правда. Мені було так прикро що я їй брешу тим що не зізнаюсь про свої відчуття. Адже брехати це не тільки казати те що не відповідає дійсності. Брехати це також замовчувати деяку інформацію.
« А зрозуміло( смайлик)»
Після цього вона не писала. День. Два. Я вже бувало сам хотів написати. Та я знаю, такого як я вона не покохає.
В кінці серпня я поїхав в оздоровчий санаторій, де я два тижня прожив без інтернету і в компанії хороших вожатих . Ці два тижні я не так часто думав про неї, за це цьому санаторію я й хочу сказати велике дякую.
Розділ 8 четвертий круг пекла.
Ось і почався четвертий рік як я її кохаю. Четвертий рік пекла. Немає нічого гірше ніж кохання, яке не взаємне. Хоча, якби кохання було завжди взаємне, або у всих не було бід, чи батьки ніколи б не помирали то це б скільки світ втратив би віршів, романів, фільмів? Щастя нас би так задавило що ми б хотіли вмерти. Як висновок, біла полоса після темної, ось це дійсно щастя.
Ми з нею вже не переписуємося. Вона не пише а я боюсь. Іноді ставлю лайки в надії на те що вона знову напише. Та цього нема. За то є коментарі під її фотографіями.
«Красуня»
«Боже яка ж ти гарна!»
«Чарівна»
« Модель»
Пишуть це як дівчата так і хлопці. Звичайно пишуть. Такій дівчині тільки лох не буде писати. Тобто я.
Треба щось міняти. Треба з нею заговорити, та я не можу, бо знаю що прозвучить «Ні» і не думайте мене переконати.
Розділ 9 Вирішальний день
Треба з нею заговорити. Та я не можу. Ні, я дійсно не можу. Я німий.(Плачу) Чорт, я німий. Від народження. Вроджена німота внаслідок проблеми центральної нервової системи яка контролює рух язика й губ. Я ходжу в приватну школу для дітей з різними вадами. В когось просто сколіоз а в когось ДЦП. Хтось сліпий, хтось глухий а я німий. Я бачив стільки людей зі зламаними долями і без надії на майбутнє що мені себе не шкода. Дійсно, в мене ще не найгірша ситуація.
Звісно те що я ніколи не скажу в голос « Я кохаю тебе» тій яку кохаю це погано, та бувають випадки і гірше.
Все обдумавши я вирішую йти до кінця. Беру три листки а4 і пишу на них те що покажу їй завтра. Я виводив кожну літеру чорним фломастером щоб воно було як можна ясніше. Все, завтра вирішальний день. Я нервую. Не можу заснути. Тридцять хвилин, годину, згадую ту новорічну ніч коли я пив шампанське й вино. Як тоді, я більше ніколи так сильно не спав і вирішую взяти с татової колекції трохи алкоголю. Все одно його вже немає два місяці і ще невідомо коли він приїде, тому навряд чи він пам*ятає скільки в цій півлітровій пляшці залишилось. Я все одно вип*ю не багато. Випивши десь сто двадцять грам без закуски, я зрозумів що кон*як це сильно. Мене почало шатати і навіть трохи нудити. Як люди п*ють алкоголь літрами і отримують від цього насолоду? Я цього ніколи не зрозумію. Прийшовши на ліжко, я відрубився через декілька секунд.
Ранок як завжди добрим не буває а тут ще це нервування. Все було напоготові, вся правда про мене вмістилась в чотирьох словах на трьох листках а4. На мить в голові з*явилась думка може не треба? Та вона зникла так швидко як і з*явилась. Сьогодні вона все дізнається. Так, сьогодні вирішальний день. Звичайно вона виходить о восьмій десять, чи о восьмій дванадцять Ще з без десяти восьмої я прилип до вічка дверей щоб її не пропустити. Руки тремтіли. Вирішив випити ще трохи кон*яку. Не допомогло. Та більше пити не хотів. Боявся що сп*янію та і смак його мені не подобався.
Восьма ноль сім. Відхожу від вічка. Хрестюсь. Прошу Бога допомогти мені. Я ніколи в нього не вірив, та й ніколи напевно не повірю, та сьогодні він був моїм другом якому я висказувався й просив допомоги. Підходжу зновудо дверей. Секунд десять дивлюсь нічого не змінюється, на поверсі пусто. Знову відходжу. Чую що хтось виходить, дивлюсь і бачу що то вона. Беру три листки і теж виходжу.
Вона викликає ліфт та чуючи що хтось виходить повертає погляд на мою квартиру. Іду до неї. Між нами всього метр. Руки трясуться. Вона дивиться й не розуміє що зі мною.
Я розрівнюю листки і стаю як таксисти які чекають на приїзд когось в аеропорту с прізвищем на табличці. Замість таблички в мене аркуші.
На першому написано «Привіт»
Вона посміхається й каже «привіт»
Мовчить секунд п*ять. Крім рук потроху починає трясти тіло .
«Що, з тобо…»
Не даючи договорити, я відпускаю аркуш на якому написано «привіт», тепер вона бачить другий, на якому написано «Я німий»
З очей течуть сльози. Мене ніколи не били в обличчя, під дих, між ніг, та я думаю та біль не зрівнялась би з цією яку я відчуваю зараз. Вона знову мовчить та таки щоб якось розрядити обстановку каже.
« Не переживай, все добре, бува й гірше»
Робить крок до мене, я виставляю руку вперед, даючи знак щоб вона не наближалась.
Все. Треба відпустити цей другий аркуш і показати їй третій. Сльози вже як водоспад. Але я таки роблю це. Тепер вона бачить третій аркуш. На ньому написані слова які дарують комусь щастя а комусь розчарування. Я знаю вони не викличуть в неї нічого крім співчуття до мене.
Там написано « Я кохаю тебе»
ID:
601898
Рубрика: Проза
дата надходження: 25.08.2015 01:23:58
© дата внесення змiн: 30.08.2015 14:55:27
автор: Руслан Бродський
Вкажіть причину вашої скарги
|
