Люблю весняний дощик - тихий, ніжний, він легесенько торкається весняної зелені: тендітних листочків, ще сонних дерев; білосніжних квітів, що заквітчали яблуні; великих, та все ж і ще таких молоденьких листків каштану; умиває тюльпани, нарциси, півонії, незабуває і про звичайну, але таку сонячну квітку кульбаби. Розквітле віття бузку, увібравши в себе сотні дощових крапель, гнеться до землі розливаючи по садові солодкий аромат духмяних нот весни. Іде дощих, наспівуючи, мугикаючи, свою улюблену пісню - спокійну і тиху, як і він сам. Дощ ще зовсім юний, такий же як і та зелень, що ще вчьора була непримітною брунькою. Він не такий як восени - холодний, дужий, сумний і байдужий... Ні! Ні! Він зовсім інший - несміло стукає у вікно, замріяно біжить садом, ледь-ледь торкаючись квіточок, боячись порушити красу. Він огорта повітря прохолодою, так-так саме прохолодою, а не холодом, вона приємна і ніжна, дарує свіжість тілові й думкам. Ще трішки і дощик ховається в зелений килим трав по якому так радісно і дзвінко біг, наче його й не було, а ще мить і повертається знову, жартує дощик, пустує на подвір"ї.
Гарно... Якусь особливу гармонію приносить дощ на Землю, яку не можна сфотографувати, сповна описати у віршах чи оповідках, її можна лише відчути, відчути і закарбувати у серці на довгі роки... свіжий прохолодний привіт весняної природи.
Гарненько. З відкритою душею.
