Розсипані перли останніх чеснот,
На березі вічних сумнівних думок,
Врізаючись клином в мирський горизонт,
Життя як комета у товщі зірок,
Згорають роки в глибині атмосфер,
Наклавшись у шарі запилених книг,
І хто нам розкаже про вічність тепер,
В моменти, коли вже і час тихо зник?
І хто нам розкаже про радість ночей,
Коли ми прокинулись в вісім годин?
Ти можеш побачити сотні очей,
Та стане улюбленим погляд один,
Ти можеш блукати по різних місцях,
Та знову приходити в свій рідний дім,
Ти можеш не бачити бруд на руках,
Та бачиш красу троутарних сторін,
Себе не пізнавши, вивчати людей,
Як падати тілом на зсушений грунт,
Допоки не бачиш простіших речей,
Вся тяжкість здається як пройдений пункт,
Лиш чутно окрестр забутих думок,
У плині забутої геть тишини,
Наш погляд чистіший за перший струмок,
Що стане брудним без чужої вини,
Від нас лиш залежить весь спектр життя,
І різні частоти негаданих криз,
Та варто завжди берегти почуття,
Що світлом проходить скрізь тисячі призм.