Присвячується всім героям які загинули, захищаючи свою країну. Вічна слава ВАМ, та світла пам'ять!
Олеся Квітка була звичайною студенткою медичного університету.Родом вона з Дніпропетровська. Їй було всього 20 років, але вона багато чого досягла. У неї не було великої родини, батьки померли рано. Менша сестра Катря та коханий Олег - це і була її сім'я. Ці дві людини були для неї сенсом життя, та доля все вирішила інакше...
У жовтні 2015 року в Катрусі виявили рак легенів. Це було ударом для Лесі. Грошей було мало, на навчання не вистачало, тому довелось кинути університет. Всі кошти йшли на лікування сестрички. Ліки коштували дуже дорого, а пухлина росла. Лікарі дали зрозуміти, що Катрі залишилось недовго. Але горе не приходить одне..
У лютому 2016 Олега забрали до армії, він потрапив в гарячу точку АТО. Хлопець розумів що Лесі дуже важко. І навіть будучи в тому пеклі, він підтримував кохану. Казав що скоро повернеться, щоб його "мала" не хвилювалась, але прекрасно розумів, що Лесю це не заспокоїть.
Тим часов в країні валонула криза: ціни на все зросли, зросла і смертність. Ціни на ліки для Катрі стали не підйомними та й хвороба прогресувала. Сестрички не стало в березні 2016, це дуже зломило Лесю. Кожен день вона приходила до могилки сестри і там проводила багато часу. Квітка розуміла, що не можна впадати у відчай. Їй довелось навалити себе справами, щоб горе не з'їло з середини. Леся стала волонтером.
Тепер вона жила надією, що Олег скоро повернеться з війни. Вона сумувала за ним і хотіла скоріш його побачити. Але розуміла що це буде не скоро. Волонтерство допомогло їй зустрітися з ним.
Ця зустріч додала їй сил. Дуже довго вони сиділи й говорили, розлука було довгою. Палкі поцілунки, міцні обійми...Та Лесі треба було їхати назад, допомогати іншим, а Олегові йти далі воювати...Такі зустрічі були рідко, але це були найкращі години для них обох.
Так тривали до грудня 2016 року...Олега потрапив в полон, там його закатували до смерті. Йому було тільки 23... Лесі сказали через місяць. Горе її вбавало зсередини, а ненависть до ворога пекла груди. Сил не було боротися із втратами.Все що було для неї дороге - зникло.
Врешті вона вирішила взяти зброю до рук, піти воювати до АТО. Її довго не хотіли брати до війська, але нестача солдат в полках сказала протилежне. Леся потрапила під Донецьк. Вона знала що буде важко, але бажання помститися було сильнішим. Їй не було вже чого втрачати.
Вона була на рівні із хлопцями, хоч і була маленька та тендітна. Лесю солдати прозвали "нескорена". Так вона себе показала в боях, і намагалась допомогти хлопцям у всьому, завжди була добра і привітна до них. Всіх дивувала її воля та міць.
Її останній бій відбувся 22 травня 2017 року. Ніхто не чекав такого запалу. Леся дуже вправно стріляла, та патрони закінчились швидко. Все що в неї залишилось - граната. Леся зрозуміла, що це її останній бій. За короткий час вона стала для ворога занадто небезпечною: багато знала, багато вміла і просто становила величезну загрозу. Лесю хотіли взяти в полон, та не вийшло...Коли російські солдати були вже близько, вона зірвала себе разом з кількома десятками федератів.
Так скінчилось коротке життя Нескореної. Про неї загула вся Україна, кожен знав про її подвиг. Ніхто не думав, ща така ніжна та тендітна дівчина здатна на такі подвиги. Але життя показало який стержень мала у собі ця дівчина, ця ніким не скорена українка.
Хоч ця історія і придумана, але в ній є доля правди. Кожен солдат, який воює в АТО, є НЕСКОРЕНИМ. Він так само воюватиме до загину за свою Батьківщину, так само вірно боронитиме її, кожен з них помститься за порушений спокій на своїй землі!
Слава Україні!
Героям Слава!
