Знаєш, як кричить розпалене сонцем небо?
Як, немовля, яке щойно вітало життя.
Це, мов ангел, якому з народження треба,
Аби світ не ділився на гріх і на каяття.
На цій планеті занадто багато холоду,
Але раптом, навіть дуже міцна матерія
Упала на землю від сили своєї і голоду.
Так, мов пісок, розпадалась моя імперія.
Та, що в мені, розкроївши на части цензуру,
Затискала серце між мозком, що аж скрипіло.
Я втомилась вітати в собі диктатуру,
Я не хочу, щоб дух поглинало тіло.
Чуєш, як співають угорі безмежні журавлі?
Як земля, у якій проростає ґроно.
Як вогонь, у якому великі й малі
Об’єднались в єдине від Сяну до самого Дону.
Вітер, що стих, перекинув бляшанку меду,
А по ньому прийшов мій дивак-піліґрим,
Що напам’ять читав мені Лорку і Сепульведу.
Так занепав мій останній Рим.
Той, що дійшов до таємної межі Трої,
Обеззброївши тіло, пустивши кров із вени.
Я тепер возвеличусь епохою над весною.
Я тепер обігрію море, від ночі студене.
Тепер миті й віки перетнуться своїми долями,
Аби жити в Любові, і в ній щохвилинно живіти.
Я душу свою укрию гарячими зорями ,
Я в гаю обійму щасливим метеликом квіти.