Печаль і смуток поглинають моє серце.
Я дивлюся на цей світ крізь призму відчаю та невблаганної меланхолії. Мені важко дихати і іноді здається: ще мить - і моє серце зупиниться, я впаду на сіру вологу землю поміж цих сірих і однакових будинків.
Сенс життя втрачено. Все, що я любив і на що сподівався - зруйновано. Дорога в майбутнє, яка ще нещодавно здавалося такою світлою та відкритою - нині навіть не проглядається в мареві туману. Туман в душі, туман в думках, туман за вікном.
Я виходжу на двір і жахаюсь. Жахаюсь від людей, від пейзажів і від цього страшенно холодного дощу, що пронизує своїм холодним потоком мою душу.
"Весна не за горами". Про це зараз говорять всі. Однак для мене очікування весни переросло в Вічність.
Холодне та прекрасне проміння місяця за вікном ніби манить до себе - у Всесвіт холоду та спокою. Я стою на своєму балконі і пильно вдивляюсь в нього... Може, це того не варто? Може, все налагодиться? Може цей світ не такий вже жахливий та нудний і життя не таке бестолкове і безвихідне? Потихеньку находять хмари...
Опів на другу ночі...
Я проснувся о восьмій. Невблаганно болить голова і дзижчання будильника тільки посилює біль. Вийшов на балкон, закурив. Сонце яскраво світило мені в очі і я прижмурився. Новий день. Нова весна. Нові сподівання...