-Брать жівим! Убівать нєльзя! – ламаною мовою десь у лісі надривався полковник. Я перевів подих і озирнувся. Халепа у яку я потрапив була не дуже радісною. Боєприпаси майже закінчилися, поранена нога давалася взнаки щосекунди. Довелось на мить зосередитись і тверезо оцінити ситуацію… Червоні усі кинулись за мною, отже від криївки я їх одвів. Судячи по незнайомій галявині, на якій я опинився ми одійшли далеко, отже пораненим друзям небезпека уже не загрожувала. Але ціна яку я заплатив за їх спасіння для мене була немалою. Розірвана шрапнеллю нога невмолимо забагрювала штанину і я відчував що поволі втрачаю свідомість. Опершись до якогось дерева, я перевів подих і змінив останній магазин у автоматі. Пів ріжка ППШ та трофейна «лимонка» що дісталася від вбитого червоного – оце й були усі мої боєприпаси супроти десяти озброєних солдат. Я зручно усівся на землю прихилившись спиною до стовбура. Поклавши на коліна ППШ, я витягнув з лівої кишені трофейну «лимонку». Холодна ребриста поверхня остуджувала думки і нагадувала про неминучу смерть. Слизькою гадюкою у мозок заповзала думка про те що можна мирно здатись і вижити а там і видно буде, але перед очима пропливала постать курінного Смереки з прохромленими вилами грудьми і зрешеченою головою, і від того я лиш міцніше зціплював зуби і стискав невеличку гранату…
А у Карпатах буяла весна. Зелені трави ніжно колихали мене на вітрі, дерева хилитали гіллям, неначе, сумно споглядаючи за тим що відбувалось, оплакували швидку смерть іще одного юнака. Якийсь запах вивів мене з роздумів. Він був настільки приємним і сильним що я мимоволі звів очі до неба, думаючи що то по мене вже спускаються ангели і то там від них пахне раєм. Ангелів я ще не побачив, зате небо… а небо було білим. Розлогі гілля, рясно вкриті білим цвітом були нічим іншим як гілками…
- Груші! – несподіваний дзвінкий голос поруч добряче налякав мене, тоді ще зовсім юного бійця куреня Смереки, котрий прославився своєю невловимістю та спритністю на всю Галичину. Кожен капітан, полковник чи генерал аж сіпався од люті, почувши його ім’я. Дуже ретельно підбирав бійців наш курінний, і я вже й не надіявся потрапити у його славну компанію, та вочевидь чимось я припав йому до душі, оскільки взяв мене одразу і через тиждень дав перше завдання. І ось зараз, чекаючи на лікаря з міського шпиталю, котрий передавав ліки нашому куреню, я зачудовано почав розглядати особу, котра внесла такий дисонанс у гармонію мого внутрішнього світу.
А зачудовуватись було чому. В перший момент, коли підвів очі мене немов током луснуло. А серце ледве не вискочила з грудей. Я зразу зрозумів що вуха мої горять, безсовісно видаючи мене але що поробиш – в той момент я зрозумів що кохання з першого погляду то не вигадки…
Переді мною стояла невисока дівчин(к)а у білому платті. Під тоненьким шнурочком брів, котрі звелись у здивуванні, на мене дивились зачудованим і водночас трохи винуватим поглядом великі карі очі. Губи, складені бантиком і кінчик коси, котрий вона безжалісно теребила тоненькими пальчиками свідчили про якийсь острах. Мабуть ця юна особа уже й нерада була, що зачепила нахмуреного неголеного юнака, котрий нервово озирався на всі боки а зачувши її голос підскочив мов ужалений… Потрібно було негайно виправляти ситуацію: окинувши її оком, я дійшов висновку що вона шпигункою бути не могла ніяк – надто юна, недосвідчена і щира. Отже розмова з нею мені нічим не грозила та й лікар мав прийти тільки через чверть години. І змінивши вираз обличчя на більш милостивий до дівчин(к)и, я перепитав:
- Перепрошую, що ви сказали?
Вона зачудовано глянула на мене, потім розсміялася наскільки легко та щиро що я сам не витримав посмішки. Вона сміялась десь хвилину, потім раптово посерйознішала і повторила нарочито голосно:
- Кажу, що це груші! – її пальчик ввіткнувся в мій кашкет і попрямував десь вище над моєю головою. Я обережно повернувся і побачив рясно вкриті цвітом дерева що тягнулися вздовж алеї, яку чудом іще не розбили. Мій зіркий погляд помітив іще одну цікаву деталь – рука моєї нової знайомої була надзвичайно бліда, вкрита мереживом сизих вен, котрі оплітали руку тоненькою павутиною. Рвучко повернувшись на мить спіймав на собі її журливий погляд і здригнувся. В цей момент вона нагадувала мені мою матір, котру замордували червоні за те що «син в бандьорах». Коли я виходив з рідної хати на мене дивились такі ж засмучені очі. Втім сумовитий погляд дівчин(к)и одразу ж змінився веселим і пустотливим. Вона блискавично вихопила мій кашкет і не встиг я отямитись як переді мною стояло маленьке худе чудо, на чоло котрому наповзав щойно вкрадений головний убір. Проте це не заважало їй супити брови і це мене дуже розвеселило. Я сидів на лавці і реготав а вона надувала щоки, супила брови і кивала головою від чого кашкет зсунувся аж до носа. Я рвучко підхопився і вже хотів налякати це нахабне дівча, як раптом вона, не відкриваючи очей, посунула на мене. Я підхопив її і, струснувши головою, вона побачила що опинилася в обіймах. Великі карі очі зробились іще більшими. Я мимоволі зажмурився, чекаючи ляпаса за свою наглу поведінку, як раптом вона міцно обійняла мене і пригорнулася до грудей. Хвиля почуттів нахлинула на мене, збила з ніг і я розумів що в моєму неспокійному та небезпечному житті бійця Української Визвольної Армії це міг бути єдиний момент справжнього щастя.
Раптом дівчин(к)а глянула мені прямо в очі і запитала:
- Ти ж повстанець, правда?
Я мовчав. Брехати не було сенсу, але й казати правду також. Тому я просто міцніше пригорнув до грудей свою кохану і відчув що вона тремтить. Крізь схлипування я зумів почути її гіркі слова:
- Ти підеш і не повернешся. Але я чекатиму. Я завжди тебе чекати буду. Чекатиму твого приходу. І доки будуть цвісти груші я завжди тебе чекатиму…
Мені здалось що вона прощається назавжди. Схилившись над нею, я гаряче переконував що скоро повернусь. Хотів забрати її з собою але взяти її означало рано чи пізно приректи на смерть. На курінь Смереки мисливців було вдосталь і усі це розуміли. Розумів і я. Проте у цю хвилю я цілував маленьке кирпате дівча і обіцяв що повернусь. Раптом вона випручалась, поцілувала у щоку і мовила:
- У мене кров як цвіт оцих груш…
Доки я старався зрозуміти сенс цих слів вона побігла. Хотів кинутись за нею та розумів що повинен дочекатись лікаря, адже обов’язок перш за все.
Та загадкова дівчин(к)а не давала мені спокою, тому коли прийшов лікар, сивий але ще бадьорий дідуган, я запитав його що це може означати. Почувши фразу і опис дівчини, старенький скрушно похитав головою.
- Забудь хлопче. Це Яринка наша. Хороша дівчинка лиш Бог покарав її невідомо за що. Матір в дитинстві померла, батька забрали на фронт а брат в повстанці пішов та й вернувся через тиждень… в сосновій труні. Яринка довго плакала за ним… він ж її немов квіточку доглядав… та так і не вберіг… недокрів’я у неї… помирає вона.
Останні слова остаточно вибили землю у мене з під ніг. Лікар іще щось казав та я вже не чув. Неначе чиясь сталева рука здавлювала моє горло. Погляд затуманився і я ледве розібрав останні слова лікаря:
…два а то й один місяці. Якщо Бог допоможе. – скрушно похитавши головою, лікар зоставив пакет з ліками на лаві і пошкандибав до лікарні, а я стояв онімілий під крислатими грушами…
Постріли вернули мене у реальність. Вороги наближалися і я уже розрізняв їх мундири серед рідких сосен. Відкинувши ППШ я зірвав кільце з «лимонки» і затиснув її за спиною. Повільно відпускаючи пальці лівої руки я дедалі більше боявся. Смерть невпинно наближалась із кожним відкритим пальцем. Солдати уже тримали мене на мушці і повільно наближалися. Серед них видно виднівся і полковник «Митяй» з обпеченим обличчям. Той подарунок залишив на пам’ять полковнику покійний Смерека. Саме тому відтоді «Митяй» наказував брати повстанців Смерекового куреня живцем. Жорстокі муки яким піддавав бійців полковник змішували здригатись і найбільш загартованих червоних солдат. І ось убивця мого курінного наближався до мене…
-Бандьора! Бандьора сдавайся! – кричав полковник. – Жить будеш! Ти єщо маладой. Бандьора поднімі руку! Бандьора я тєбя убівать нє буду! У міня син такой же! Слишиш Бандьора? Поднімі рукі!
Я усміхнувся. Полковник, побачивши мою посмішку, подумав мабуть що я повірив його казкам про помилування і уже сміливіше підходив до мене але насторожено поглядав на мою руку. Я остаточно відпустив «лимонку» і, проштовхнувши її в рукав, підвів обидві руки. «Митяй», полегшено зітхнувши, підійшов до мене і насмішливо сказав:
- Ну вот и конец, Бандьора! Я твого камандіра убіл а сам как відіш живой і жить буду!
Я усміхнувся. Жить він буде. Залишились лічені секунди. Підвівши очі до неба, я помітив що воно напрочуд чисте. Ніздрі солодко лоскотали пахощі груші. Сосни сумно хитали верхівками, знаючи що тут поляже іще один син своєї неньки. Десь на небі мене чекала Яринка. Це я знав точно. Вона обіцяла.
- Ну что ж ти малчіш, Бандьора? Слов нету? – полковник явно зловтішався. Солдати оточили нас щільним кільцем. Моя совість була чиста. Я дорого продам своє життя.
- Лиш два слова: Слава Україні! – зі сльозами і посмішкою вигукнув я.
Гучний вибух сколихнув спокій карпатського лісу. Дим розвіявся і лиш самотній ворон був свідком тої славної смерті молодого бійця куреня Смереки… А у Карпатах буяла весна. Трави колихали бездиханне тіло, вітер гладив його кучері, сосни журбно хитали гіллям, а з білого-білого неба сипався білий дощ. То плакала стара груша під якою знайшов останній спочинок молодий повстанець. Білий цвіт вкривав тіло, ховаючи від пильних круків а з неба дивились на це все заплакані материнські очі. Вони плакатимуть над рідним сином і доти падатиме білий дощ…доки будуть цвісти груші…
Зазвичай не ведуся на подібні псевдо, та
цього разу біс попутав ... І не даремно ...
Тут клоунадою і не пахне. Чудова оповідь,
можна сказати, пречудова. Таке враження, ніби
сам підірвав кацапську наволоч ...
Назар Куліш відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
