Поволі квітень добігав кінця, зовсім скоро утвердиться сонечко своїм жагучим промінням, цілюща травичка нарешті стане господинею простор, а не випадковою мандрівницею. День дивовижний, немов спогад дитинства: повітря нанизане солодким смаком карамелі та комфортною температурою людського тіла.
Олегу теж пригадувалось дитинство, замальовувались спогади цього безтурботного життя. Він зайшов до крамниці все ще окрилений материнською усмішкою. Поперед нього стояли жінка років двадцяти п’яти з хлопчиськом, який постійно смикав її за руку.
– Так, нам три роки виповнилось неділю тому, - відповіла мати продавцю, яка мала звичку щораз задівати покупців своєю цікавістю. – Ну що таке? Що знову? – звернулась вона до сина, – Ми такого вже тобі купували. – І знову продовжилась розмова з продавцем. Проте Олег не чув цих слів, він спостерігав за малим, щось притягувало його. Що саме, він не міг збагнути. Хлопчик зосередив свій погляд на ящику, що лежав високо на стелажі. На якусь мить він перевів погляд на Олега, відчуваючи на собі його прискіпливу зацікавленість. Олегу в свою чергу здалось, що той йому підмигнув. Хоча в реальності нічого подібного не відбувалось, однак посмішка дитини пронизала Олега з голови до п’ят. А хлопчик знову смикнув матусю за рукав.
– Зачекай ще хвильку, зараз уже йдемо!
«Начувайся» – почулось в голові у Олега. Після чого малий знову поглянув на ящик і для більшої переконливості насупив брови. Несподівано ящик захитався і за якусь мить звалився б жінці на голову та Олег вчасно помітив, і підхопив його. Хлопча продовжувало посміхатись.
– Вам загрожує небезпека. – сказав Олег до жінки.
– Так, – не заперечуючи відповіла, – але Ви мене щойно від неї врятували, дякую. – тримаючи сина за руку, попрямувала до виходу. Олег забажав наздогнати їх, але малий немов відчув це і обернувшись, вказівний палець підніс до вуст, чим зобразив мовчанку.
Олег стояв стривоженим, адже не міг зрозуміти, з ким він мав честь сьогодні зустрітись. Ще більше схвилювала сила малого, куди вже більше, що вона некерована.
Дедалі міст між тілом і думкою зазнає краху, а проторувати гармонійну стежку взаємозв’язку залишається непідвладною.
Руйнуються колишні починання
І слави зазнають тепер поводарі
Не прощеним гріхом буде – мовчання,
Коли ще довго нам чекати до зорі.
