Ти - моє божевілля.
Я чимдуж тікаю від тебе,
Але кожна втеча вертає мене сюди.
Я вростаю ногами в землю
І оживаю лиш тоді, коли здаюся.
Коли йду слідом.
Я тону в сюрреальному.
Крадуся манівцями.
Народжуюся і гину.
У тумані. У темряві. Навпомацки.
Я питаю себе, чому так сталося.
Чому спізнилася музика?
Чому залізні коліщата часу,
якого можливо й не існує зовсім,
відміряли саме таку кількість обертів?
Світи перетнулися.
Дихати стало важко.
А я, тікаючи, вростала в землю
все глибше й глибше.
Міцним зашморгом обвивалося навколо шиї життя.
І я продовжувала тікати.
І я продовжувала стояти на місці.
