Стільки питань виникає в голові, що тобі приходиться їх глушити. Так хочеш взятись за корінь але боїшся не того, що чи вийде, а боїшся наслідків. Музика лунає, підсилюючи вушні динаміки. Твої очі бігають по всіх кутових точках аудиторії, намагаючись щось віднайти. Краєм вуха чуєш, як заграла сигналізація в машині, як гомін музики перекрикуєтсья з постійним говорінням однокурсників, котрі тебі вже в'їлись у пам'ять. Легенько вдихаєш і видихиєш повітря, яке напарфумлене різним запахом фарб.
Закриваєш очі. Що я бачу? Нічого...темнота...порожнеча. Мої думки чисті неначе безкрайний океан. Поринаєш у мрії на хвилинку щоб відчути хто ти є..але тут все рветься коли двері із гуркотом закриваються. Очі швидко розплющуються і твій погляд переводиться на тільки що зайшовших одногрупників. Забувши про них, ти знову заглиблюєшся в ту атмосферу, яка тебе оточує. Музика закінчилась. Пауза. Кінець...
