Боже, а з його рук випливають круки
І не вміють надихатись того хмелю,
Що залишився із вчорашніх поминок.
Снують павутину поміж слів
Вдивляються в роз"ятрену рану спокою,
Що виливається на підлогу.
Боже, і тут всі його жінки
У хустках каламутних туманів
Заломлюють руки і точать його криголами,
Вмиваються росами трав,
Готують сніданки втомленій мамі.
Збирають полин
І настирлива варять відвар.
Боже, він тут залишив материк
Завбільшки у всесвіт свою недописану музику,
Скалічений серпень,
Заглушений крик,
І запах подертий...
Хіба ж так навпочіпки можна дібратися смерти?
Хіба ж так навпомацки можна падати вниз?
Стоять в лихоманці світи
Гойдають дитини колиску.
А вітер шрамує шибки
і він посміхається зблизька... щоб цвітом в саду зацвісти