Вона вмирала двічі у житті.
Один, коли душа була розп’ята,
А тіло, ніби вдарили об ґрати.
Він все сказав, та не казав: «Прости».
Не щезла, та рубці іще пекли.
Щосили, день у день. Вже не кохала,
Та, думки ті від себе швидко гнала,
Бо чорні ночі разом все ж звели
На дотик вся тремтіла від страху,
Корилась і чекала сну до ранку.
Лиш згадки про кохання на світанку,
Тримали, щоб не жити у гріху.
Ішли роки, втрачала серця край
У прірві. Не простила, смерть скосила.
Так за кохання душу розчавили,
А з тіла йшло останнє: «Все, бувай…»
Своєрідна техніка римування, витримана з початку до кінця "АББА", надає ще більшої трагічності твору... Як на мене, трагедії аж занадто (Ви уже знаєте мої "принципи" ). Але знайдеться багато таких, кому будуть співзвучні ці настрої...
Олена Камінська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Тетяна! все з особистого життя , а там є всьго по повній