Не знаю чому я у віршах
Хочу про це з тобою поговорити.
Та…мабуть ні. І тут я промовчу…
Занадто страшно це, душу так відкрити.
Занадто боляче буває вже тоді,
Коли в кінці стоїш серед пустелі.
Занадто, засильно для мене…
Коли сповзаєш мертвою по стелі.
Застрашно, чуєш ти?
Коли говориш – почуття навіки!
А де вона?! І де її листи?
Де та, що обіцяв любити?
Буває так, ти згадуєш її
Та я ж не знаю, що ти відчуваєш…
А для питань - мої вуста німі.
Та й відповідь одна…що пам’ятаєш…
Твої слова: тоді були дітьми.
А що як через рік скажеш теж саме?
Ти просиш відкриватися тобі…
А де моя гарантія, що саме
Що саме я в твоїх думках лишусь,
І дихати лиш мною будеш
Я намагаюсь і на помилках вчусь,
Де та гарантія, що не забудеш?...
Мабуть мені потрібен інший час,
У цьому часі все занадто просто..
Кохання зраджується сотні тисяч раз,
Тут навіть лицемірство вище зросту.
На вулицях однаково ідуть,
Тримають руки й пристрасно цілують
І клятви, і троянди й обіймуть,
А потім з іншими…й з минулого кепкують.
Чому пишу це…я не знаю…
Скоріш тому лиш, що боюсь…
Боюсь, бо душу відкриваю,
Ну а на що вже я наткнусь….
Мабуть вірші ці лиш бездарство,
Та мені легше, що пишу…
Адже дивившись в твої очі,
Всього лиш на всього змовчу
