Її волосся завжди пахло ментоловими сигаретами. Вона кохалась у тиші...так просто вилізти на дах десятиповерхівки і споглядати на прохожих чоловічків, які здавались з висоти крихітними комахами. Вона була інша, не краща за них, не гірша, просто інша. І у неї було кохання, чи то захоплення, чи то ще щось. Це було важко визначити, цьому було важко дати назву. Вона просто її любила. Любила навіть попри те, що знала, що скоро втратить. Її подруга була красунею, такою, за якою обертався кожен другий прохожий, від якої завжди пахло солодким букетом ароматів, яка вміла викликати посмішку навіть в найфлегматичнішого зануди, вона завжди знаходила чудацькі метафори. І вона її любила. Тонко, віддано, жадно. В пошуках себе - втратити всю підтримку, але продовжувати любити - це була вона. Каторги - думати, чому вона інша. Чому їй хочеться торкатися іншої дівчини, пестити її кучеряве волосся, тримати її за руку.
Її волосся пахло ментоловими сигаретами. Вона сиділа на даху десятиповерхівки і слухала тишу. Що там Бетховен чи Шопен проти тиші...? Вона продовжувала її любити, знаючи, що скоро втратить.
Її подруга померла від передози. Вона була неймовірно гарною. Вона навіть в останній момент таки солодко пахла.
Вона сиділа на даху десятиповерхівки і сумувала. Вона прощалась знову і знову. Вона вчилася відпускати...
11.01.2010.