В останні дні серпня погода трохи налагодилась, потеплішало. Затишна зелень саду, що вже майже втратила надію дочекатись літнього тепла, жадібно всмоктувала лагідні сонячні промені, ніби відчуваючи швидке наближення ранньої осені. Пообідали в затінку прямо в саду, хоча сказати „пообідали” було важко: з великими зусиллями Валентинові вдалося втиснути в дочку лише кілька ложечок картопляного пюре разом з кефіром.
- Таню, ну ти мене просто змучила! Сором який! Ти ж уже доросла дівчинка, а доводиться тебе з ложечки годувати. Може ще трошки?
- Не буду! Не хочу більше! – черговий раз викрикує донька і, пручаючись, намагається вислизнути з-за столу.
- Ну, добре! Тільки з умовою, що зараз будемо відпочивати.
- Не хо-о-чу! Коли ма-а-ма повернеться?
- А давай, я тобі тут постелю розкладачку, прямо під деревом.
- Ні-і-і! До ма-а-ми хочу!
- Поїдемо до мами, Таню, обіцяю! Але не сьогодні. От бабуся приїде і скаже, дозволив лікар, щоб тебе до мами пропустили, чи ні.
- А чому ж вас пускають, а мене – ні?
- Тому, що ми вже дорослі, а ти ще маленька, - швидко вимовив Валентин, не знаючи вже як виправдатись. Не чекаючи на наступне запитання, пішов до будинку, виніс постіль і почав стелити. – Ось ми зараз постелимось, ти ляжеш і я тобі казочку почитаю.
- Не хочу казочку. Ти вже мені всі прочитав по три рази.
- А що ж тоді? Ну, розкажу що-небудь... Знімай сандалі. Отак... Тепер сорочечку, і лягай набік. Дивись, травички які, квіточки поряд. Вони теж зараз відпочивають. Вся природа в обідню пору відпочиває. Бачиш, схилили всі свої листочки і ніжаться на сонечку, доки вечірня прохолода не просочилася до саду.
- Тату, а що, травички між собою не розмовляють? Хіба їм не сумно цілий день отак стояти мовчки?
- Чому? Розмовляють, тільки дуже тихо, тому ми їх не чуємо.
- А про що вони розмовляють?
- Важко сказати... Вони своєю мовою розмовляють, трав’янською. Але ж ми можемо і здогадатися, про що вони перемовляються. Треба просто уважно придивитись до них – як вони стоять, як дивляться одна на одну, куди свої квіточки хилять, куди листочки простягають.
- Тату, а ти зараз подивись і розкажи. Ось про ці, що біля стежки.
- Ну-у, не знаю.., давай спробую... Зараз, зачекай, придивлюсь уважніше... - непомітно усміхається батько, і на ходу починає вигадувати, намагаючись дотримуватись казкового стилю оповіді:
- Дивись, доню! Он, бачиш, як розлогий темно-зелений подорожник лагідно прихилив свою голівоньку до гусячих лапок і тихо наспівує сумну пісню про літо, що так несподівано швидко добігло свого кінця. А над ними гордовито підніс свою довгу і тонку стеблину спориш, хизуючись своїми невеличкими білими квіточками, ніби сережками у вухах:
- Гей, прокиньтесь! Годі перешіптуватись! Доки ви оце так дурно втрачаєте час, я вже он як піднісся вгору! Треба поспішати, а то до приморозків і насіннячко не встигнете підготувати!
А збоку, бачиш, біля стежки за цією розмовою з посмішкою споглядає ніжно-зелена кульбабка. Вздовж її довгого листочка з примхливо мережаними краями діловито просувається у своїх справах заклопотана мураха. Кульбабка розслаблено ніжиться у теплих золотавих променях серпневого сонця і дивується уголос:
- Що це за клопоти? Хто заважав вам ще в травні зробити свої справи, а потім спокійно відпочивати усе літо? Дивні якісь. Сказано ж: "Не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні".
З іншого ж боку стежки до розмови прислухається романтична замріяна квасениця. Завдяки своїм листочкам-сердечкам, що укривають її з усіх боків, вона серед садового товариства вважається знавцем у сердечних справах. На жаль, вона виросла трохи далі від співрозмовників, тож їй доводиться прислухатись і щосили витягувати вбік через стежку жовті пелюстки своїх вух. Їй взагалі незрозуміло, як влітку можна відпочивати:
- Доки є тепло і сонце, треба працювати без відпочинку – заклав одне насіння, готуй інше. Ніколи не можна розраховувати на гарну погоду. Невже не зрозуміло?
- З-зроз-зуміл-ло, зроз-зуміл-ло! - продзижчала густим баритоном брунатна бджола, яка, пролітаючи у бік клумби з айстрами та чорнобривцями, почула квасеницю.
- Втім, - вже більше для себе продовжила ніжна квасеничка, почухавши пальчиками твердих зелених стручків потилицю своєї густої верхівки, - коли у них така взаємна приязнь, то... можна і про час забути.
Глянула з лагідною посмішкою у бік подорожника та гусячих лапок, потім перевела свій погляд кудись удаль і замріяно промовила: - А раптом... це любов?..
Валентин глянув на дитину і побачив, що дочка лежить із заплющеними очима. – Ну, от і добре, - подумав, - тепер у мене є пару годин, щоб зайнятись своїми справами.
ID:
480021
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.02.2014 10:47:55
© дата внесення змiн: 17.02.2014 10:47:55
автор: Valery
Вкажіть причину вашої скарги
|