|
Йдемо й біжимо, дорогою у часі,
Летимо кудись, неначе білий птах,
А щастя кидають нам, як тій собаці,
І ми бачимо його у своїх снах.
У снах, які ведуть нас у минуле,
Туди, де ти була тільки моя,
Зорі, мабуть, це ще не забули,
Забув же це лиш тільки я.
Лиш я, який так хоче повернути,
Той час і ту усмішку твою,
Але тобі цього ніколи не збагнути,
Бо ти не знаєш, що це для тебе я творю!
Й ніхто не знає, так тому і бути,
Ніхто не власний над моїм життям,
Крім тебе, яку все ж не забути,
Хоча й тоді я був таким дитям.
Дитям, здатним на великі вчинки,
І прагнучим кохати лиш тебе,
А в житті були потрібні все ж зупинки,
Щоб знайти того вже - самого себе!
Себе, який уже дорослий,
Себе, що зрозумів, як жити в самоті,
Того, що бігав колись босий,
І радів всім дрібницям у житті.
Радів і зараз радий, що ми розмовляємо,
Рідко дуже та вже все-одно,
Ми ж обоє добре-добре знаємо,
Що постійно помилялись, як одно!
Помилялись - за що й вибачаюсь,
Хоча не тут я це сказати все хотів,
А десь при зустрічі, або десь прогулятись,
Щоб більше не бачити, отих брехливих снів!
9.06.2013
ID:
477445
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 05.02.2014 23:33:10
© дата внесення змiн: 08.02.2014 12:40:13
автор: Сержак
Вкажіть причину вашої скарги
|