Навпіл розривались мої скроні,
Одна до одної тулилися долоні
І я не до неба піднімала очі,
До землі вони приковані від нині...
В цій сірій землі тепер мої молитви,
Мої позбавлені вуста тебе,
Як сподвигну на терені надії
Я зрузуміла, що сама...
Знаєш, любий, за тобою все частіше,
Летять мої думки,
Голос, руки твої вони такі хороші..
Та твоє тіло в труні...
Мене тривожить, що від нині
тебе цілують змії і павуки,
Твоїми вустами упиваюсться богині
Підземної сатанинської краси...
Мене тривожить це переше грудня,
Рік з чимось вже прошло,
Я загоряюсь спомином і гину...
Бо я тебе не відпущу...
Коли від чергового йду я,
Згадую, що у нього твої очі чи вуста,
Вибач, зраджую, я знаю...
Адже обвінчана з тобою після смерті я була...
Наші плани спустилися до низу,
Ти мене любив, як я тебе...
Тепер пробач, я буду жити,
Я буду дихати за нас двох...
