Він полюбив її тієї ночі,
Коли так несподівано зустрів.
Дивився в щирі і великі очі
І бачив там те, що хотів.
Він дарував їй частинки себе,
З тими віршами, що їй присвятив.
- бери усе, чуєш, усе,
Взамін нічого не просив.
Вона змусила його жити надією,
Він просто наївно чекав.
Вона була його заповітною мрією,
А він так щиро її кохав.
Хотів бути з нею, більше нічого.
- відпускаю - сказала вона йому.
Відчув, як розбилося серце у нього,
В своїй любві він потонув.
Хотів, щоб вона була щасливою,
Ховався у горах, в далеких містах.
Вона ж торкалася до нього зливою,
Щоночі приходила в снах.
Та осінь була затяжною,
Забути її він не зміг.
Немов відчував її дотик рукою,
На душу падав холодний сніг.
Серце тікало з грудей,
Коли він знову її зустрів.
Обіймав і не зводив із неї очей,
І одразу усе зрозумів -
Поки над головою небо,
Він буде її кохати,
І хай, навіть, їй це не треба,
Він завжди її буде чекати...