О доле мила, віднеси мене туди,
У зодчий сорок сьомий біля хати.
Де близь порога, де відро води,
Стоїть бідненька сивочола мати.
Де босоніж пробігло дитинча,
Що у дебелих десь просило хліба.
Розпухле тіло й чорний аж зачах –
Держава назове – народна хиба.
Там батько з вечора й до рання
Спасав думками сина в голові –
Держава назове - це соцзмагання,
А хліб – у експорт, в гроші трудові.
Бабуся витерла згорьовано сльозину,
У рот дитині впхнула три зерна.
До ранку щоб відвести гірку слину,
Й в могилу скласти це мале терно.
Ридає матір з втягнутим обличчям,
Вибиває ще раз жовтий колосок.
Розпалить грубу садовим хамличчям,
Щоби почути ще раз сина голосок.
Так кожен день хилився під укіс,
Вмирали люди за кусочок хліба.
Держава скинула мільйони кіс,
А коси – спухлі люди просто неба.
О доле мила, віднеси мене туди,
У зодчий сорок сьомий біля хати.
Де на веранді воркували голуби
І радісна стояла моя сива мати…