Він стояв і дивився…Дивився в темноту…
У вікно, де він вперше побачив її -
Ту тиху, незвичну й неземну красоту,
Фотографію котрої тримав на стіні…
Він дивився туди, де вперше знайшов
Відчуття , що дало йому змогу жити…
Він, як дурний, просто за нею пішов
І зрозумів, як це насправді – любити!
Він міг вічно на неї ласкаво дивитись,
Не відриваючи погляду ні на мить…
І вирішив підійти…Більше не баритись...
Сказати, що без неї він не може жить…
Виривається серце з грудей…тук-тук…
Заглянув в ті зелені й зажурені очі…
Нічого не чує…Заважає серця стук
І погляд, що не давав спати щоночі.
Він випалив все за мить і застиг
І довго стояв із думками : «Що буде?»,
Чи чула слова? Чи вслухалась в них?
Чи візьме за руку, чи зразу забуде…
Один на одного дивились довго
Здавалось вже кілька сотень хвилин
Як же він боявся тих слів…Того,
Що могло стерти його споміж живих…
Та вона тихо усміхнулась, взяла за руку
І сказала на вухо : «Я тебе теж»,
І наче імпульс з швидкістю звуку
Вивів хлопця з його вузьких меж…
Він це зробив! Сказав! І це взаємно..
Вона вже поруч, разом назавжди
Він зрозумів, що жив він не даремно
І не даремно йшов він до мети!