Я на мить дозволила собі подумати, що можу закохатися в тебе...хоча тверезо і чітко усвідомлюю, що в таких, як ти не закохуються через дві банальні причини...ти не любиш і ти ніколи не будеш моїм. Складається враження, що ти щиро уявив собі, наче в мене черга відданих залицяльників, які щодня розписані на неймовірні побачення за графіком...а насправді, я надто сентиментальна і вірна, як би це старомодно не виглядало для чужих байдужих очей. Наша передостання зустріч залишила багато сумнівних спогадів, які я то ховала, то витягала із скриньки "Пережито і пройдено. Не одноразово". Як би я хотіла вірити кожному твоєму слову, розслабитись морально і почати нарешті вірити, не відволікаючись ні на секунду на гнітючі сумніви, проте ти, як безвиграшна лотерея, грай - не грай, а результат один - беззаперечне фіаско. Мені не соромно, що я наївна і щира, бо якщо почати соромитися щирості і цілковитої відданості своїм почуттям, то що тоді? Вдаваність і невиносиме почуття нереалізованої внутрішньої сили? Просто прийшов момент, коли захотілося поділитися з тобою ніжністю, яка переливається в мені за край, прийшов момент, коли мені гірко, але я не злюся. Ти не викликаєш в мене злості, ти, як завжди, викликаєш тремтіння під колінками. В таких, як ти, не закохуються, таких як ти, уявляють іншими. В думках все можливо і ця можливість на певний час зближує нас, хоч ти і поруч з іншою/ими. Я гримнула дверцятами твого авто, хотілося б гримнути дверцятами, за якими живуть мої почуття. Я холерик, ти сангвінік. Я нервуюсь, ти любиш життя. З часом сніги заметуть дорогу до мене, з часом дощі змиють знаки долі. В тебе є чудо, ти мусиш його берегти. З невитраченою ніжністю...тобі.