Сонце сходить в пустелі так рано,
На верблюда залізла я справно,
«Зак» і далі мов клекіт орла…
Я вчепилась в рамена сідла.
Цей корабель пустелі нормально іде,
Хоч бархани і стежки не видно ніде,
А попереду ,тому – не знайдеш слівце-
Загрібає пісок і жбурляє в лице.
Верблюд за верблюдом – бо це ж караван,
Але тей, що позаду – ну в нього й оскал!
Він лагідний може, а близько так нащо?
Укусить чи плюне? Відсунься, ледащо.
Нарешті оаза – пустелі вінець,
Верблюдам, дорозі і спеці кінець.
Куди ми спішили і нащо були?
Пустелі байдуже – завіє сліди.