Перевірка не вдалася. Це було зрозуміло це ще до того, як питання озвучили і ноосфера вирішувала, чи задовольнити звичайну цікавість. Але ж... Тяжка наша доля. Правду кажуть: чим менше знаєш, тим більше надумаєш. Та що поробиш?
- Якого кольору в мене очі? – короткі хвильки розтягуються в години, чекаючи відповідь.
Та не забарилась.
- Твого. Заперечення є?
Єдина думка: «Оригінально. Доволі».
- Ні. Не було і не буде.
А які були б ще варіанти? Звичайно, він не пам’ятає. Здалось воно йому в біса тридцять разів. Вона також не пам’ятатиме цієї телефонної розмови. Забуде, як і він.
***
Чи є сенс випробовувати власний організм на витривалість? Три келихи червоного вина, тонесенькі дзвіночки у вухах і він - наче червоний прапор тореро для бика. Але ж вона промовчить і нічого йому не скаже. Навіть прощаючись. Ну, майже.
- Все, досить. Я не бажаю продовжувати будь-які розмови.
- Як хочеш.
- Тобі завжди все одно. Щоб не сталося…
- Потрібно обережніше обирати тих, кого допускаєш у найближче коло спілкування.
- Ти не раз вже це повторював. А я ще досі не змінилася.
- Твоє право.
- Я ж кажу, тобі все одно. Досить, я йду спати. Не хочу сваритися, а вранці жалкувати.
- Тоді йди.
- Навіть не побажаєш на добраніч?
- А треба?
- Та знаєш що?
- Ну?
- Нічого.
Їй не вистачає слів.
Не дивитися в очі.
Не обертатися.
Не слухати, як він зараз перший встигне зникнути з майже поля бою.
Декілька кроків. Спасенні двері…
- Сірі! – короткий оклик з уже темного коридору позаду.
- Що?!
- Я знаю, що вони сірі. Твої очі. І завжди знав. І тоді не збрехав. Це ж дійсно твій колір…
Перевірка не вдалася? Хто її знає… Але сьогодні вона засне з щасливою усмішкою на обличчі. Він же пам’ятає. (28.09.2013)