Ми мандрували автостопом. Зупиняли машини, неначе одне одного, не даючи натворити дурниць.
За нашими спинами залишались дерева Отця, осяяні світлом його всевидющих Долонь і навіть більше. Наші кошики були переповнені різним непотребом якихось знайомств, пустих пляшок, зайвих слів і навіть думок. Ми врешті залишили це десь на одній заправці, де волоцюги одразу почали ділити те все, час від часу дивуючись, і приміряючи наші одвертості.
Ти порівнював автівки, що підвозили нас за рупії, з дівчатами, яких ти спізнав ще в університеті. І це було дивно чути від тебе цей феєрверк смаків, почувань і вражень, враховуючи, що ти не пам"ятав жодної зовнішності.
Машини перевозили спеції (а отже літо) кудись із Канади до Мексики. Великою фурою возили медові місяці і пошту, набиту запашним гербарієм.
Ти заприсягнувся, що якщо ми колись припинимо отак бути, то у нас безумовно буде сад або навіть Сад. Ти облаштуєш величезну бібліотеку з найкращими (або улюбленими) творами і класикою, щоб зберігати у книгах гербарій.
Авжеж...
Усе буде.
Але давай плати цьому водієві, бо інакше ми не поїдемо.
Ти дістаєш кілограмову торбинку цукру, водій погоджується довезти нас аж додому.
Бо ці перевізники спецій чомусь страшенно люблять цукор.