«Справедливість» і Сонце
Вона терпіла. Бо рахувала, що народжена Жертвою, що так – справедливо. Очі її завжди залишалися сухими, бо чого його плакати? І погляд її від того поволі ставав геть незрячим – наче піску в очі хто насипав. Це – справедливо… Болить? Значить – так треба, заслужила. Справедливість саме така…
Зіщулювалася від замахнутої на неї руки у три, у п»ять, у десять , тринадцять, чотирнадцять, двадцять років . А потім падала від удару, що справедливо настигав її у любій точці фізичного тіла. Падала і здригалася… Лишилися шрами. Але… так треба… Так – Справедливо.
Душа ж її виходила в такі миті з тіла, осушуючи тим самим очі і, не витримуючи,металася кімнатами, ліжками, квартирами, світами – шукала якогось предмету чи речі, аби боронитися – ніж, кийок, пневмо, чиюсь руку…- хоч щось! Бодай щось!!! Бо це – СПРАВЕДЛИВО!!!!
Вона справедливо помирала незлічену кількість раз. Без супротиву, На сліпо, на німо і на сухо…з одним словом на потрісканих губах, яке , мабуть, давало хоч якусь надію – «це… - справедливо…»
Та Сонце видно навіть крізь зімкнуті повіки. Як би не лячно було б їх розплющити. Це так схоже на потугу – відкрити очі. Вперше! Відкрити! Очі! Назустріч Сонцю. На них, тут же, випадає пекучо-солона роса, як на квіти. Зранку.
Вона плаче. Ридає. Кричить. Схлипує. Сміється… Але… - бачить. І ... БАЧИТЬ!!! І це – справедливо.
СПРАВЕДЛИВО Дозволити Собі Бачити Сонце.