Гнітюча думка, що світ котиться у прірву, непокоїть мене. Їсть поїдом, відкушуючи безжально щодня по шматку і проковтує не пережовуючи. Ганебно, насильницьки, завдаючи ран, які заживають за день, мов у Прометея. Однак якщо його печінкою ласував лише орел, то моїм тілом насолоджується увесь світ. Проковтує шматки, немов вічно голодний, ненаситний, мовби його, крім мене, більше ніхто не годує. Усі занадто жадібні щоб віддавати комусь себе. Віддавати без залишку і не відчувати смутку за відданим. Не хочуть бодай на мить відчути біль, хоч майже щодня завдають його іншим. Світ… Світ став занадто мінливим щоб говорити правду.
Замислююсь про наступні свої дії. Світ котиться у прірву, тож потрібно нарешті вирішувати цілком резонне запитання. Ми ж так любимо щось вирішувати, особливо за інших. Так любимо вішати ярлики і цінники, що забуваємо покласти товари на прилавок, так і далі продовжуючи тримати їх у власних руках. І так боїмося взимку відморозити руки, що забуваємо рукавиці вдома.
Тож що робити, як краще вчинити? Підштовхнути світ, щоб він набрав ще більшу швидкість чи збудувати перешкоду на його шляху, яка б його сповільнила? Ми ж так любимо встромляти палки в чужі колеса, це приносить нам справжнє естетичне задоволення. А ще ми любимо дивитися як речі падають. Людина давно вже теж стала річчю, до того ж, повною всілякого потрібного і не дуже потрібного барахла.
Що більша швидкість і висота, то ще ефектніше нас чекає видовище. Ми у полоні геніальних гуркотливих падінь і ми запасаємося фото та відео камерами, купуємо і тримаємо їх саме для таких моментів. Насолоджуємося цим.
Світ наразі набирає швидкість і усі це відчувають. Плин часу став надто швидким – роки пролітають, немов кілька місяців, місяці – як кілька днів, а день тепер всього лише тривалістю в кілька годин. Ми це помічаємо щодня. Ми в цьому живемо. А ще ми стали напрочуд швидко старіти.
Тепер ми вже остаточно боїмося годинників, хоч раніше намагалися приховувати свій страх. Бо годинники керують нами: вони вказують куди нам іти, що нам слід робити і коли нам слід робити. Вони руйнують наші плани, топчуться по наших мріях, відбирають наші стріли, щоб ми більше не могли стріляти по наших цілях. А ми? Ми не можемо нічого зробити у відповідь. Ми просто мовчки коримося цим тиранам. Маріонетки, котрі час кидає куди лиш йому заманеться і перетворює на що завгодно. Навіть на камінь. І все це пришвидшується, немов переглядаєш ефекти якогось сучасного голлівудського блокбастеру.
Раніше точно так не було. Однак в наш час навіть школярі молодших класів помічають, що земля стала крутитись швидше і наш світ, розкручуючись, набирає все більших обертів. Ми знаємо куди він котиться, ми бачимо його траекторію і закриваємо від страху очі, котячись разом із ним. Час брати у руки фото та відео камери. Якщо ми так нічого і не зробимо, то на нас чекає просто грандіозне падіння, яке відчує кожен. Бо немає таких, хто не є частиною світу, у якому живе. Це схоже на мозаїку. Яке б місце у світі людина не займала, вона однаково є його частиною. Людина вмирає, звільняє місце для іншої, яка народжується. Залишає по собі щось або не залишає. І так триває з початку світу і так триватиме до його кінця. Кінець світу буде насправді грандіозною і феєричною подією, яка ,безсумнівно, закарбується назавжди у нашій пам’яті. Якщо ми все ще будемо здатні хоч щось запам’ятати.
Дивне відчуття. Неначе все в порядку, неначе все підпорядковується чомусь, але насправді суть того порядку – хаос. Хаос як ознака, що у світі все гаразд, чи хаос як ознака, що світ таки котиться? А може оте “все гаразд” вже передбачає те, що світ повинен котитися? Може це і є нормальним?
Знайти б того, хто зрушив світ із місця, поглянути в його очі, спитати навіщо. Навіщо він це зробив? Став першим поштовхом у підземному царстві землетрусів, першим, хто вирішив, що світ має котитися і котитися саме у прірву. А ще б знайти того, хто вирив прірву для світу, у яку він котиться, наче більярдна куля у лунку. Якщо боги існують, то вони точно грають світом у більярд на своєму величезному столі світів.
Не можна втрачати час даремно. Світ-бо не стоїть на місці, він набирає обертів. Всі ми знаємо, куди лежить його шлях, його маршрут передбачають як зірки, так і нострадамуси з вангами. Щосекунди він пришвидшується, бо ми не перестаємо його штовхати. Для чого ми це робимо? Задля відчуття власної сили, впевненості в тому, що ми можемо зрушити світ? Ні. Ми робимо це, бо дуже любимо спостерігати падіння. У нас для цього існують апарати фото та відео зйомки, пам’ятаєте?
Гнітюча думка, що ми перетворюємось на папарацці, що прагнуть зняти власне ж падіння, завдає нестерпного болю і світ знову відриває від мене шматки мого тіла. Папарацці власних падінь, власних страждань, власної ганьби. Коли просиш у папарацці про допомогу, то їм завжди ніколи – вони поспішають зняти чергове падіння. Їх очі блищать, вони посміхаються, вони задоволені. Задоволені тим, що падають – з цього завжди виходять геніальні сюжети. Бо і справді – падіння людини саме по собі є величною подією. Майже такою ж величною, як і підняття її після падінь.
Досить котитися! Час будувати перешкоди на шляху до прірви! Що завгодно, лиш би загальмувати рух світу! У якомога більшому обсязі, як можна більше барикад! Ні, не для того, щоб розтягнути наше життя ще на якийсь час, ні. Це потрібно для того, щоб світ зупинився. Адже якщо ми побудуємо достатньо, він точно перестане котитися. А із часом ми зможемо забудувати дощенту ту вириту кимось прірву, яка була настільки голодною, що прагнула проковтнути увесь світ. Потрібно вірити у себе. Якщо ми зрушили світ із місця, то ми його зможемо і зупинити. Бо хто, як не ми? Богам давно до нас нема ніякого діла. Вони просто дивляться спектакль, який ми так майстерно розіграли. Якщо дати мавпі гранату, як ви гадаєте, вона хоча б із цікавості зірве чеку, еге ж? Ми свою зірвали і тепер намагаємось поставити її назад, уникнути вибуху. Час швидко спливає, надто швидко. І оті безшумні чортові пісочні годинники дуже вдало підіграють йому.
Час будувати не будинки - перешкоди і час будувати не мости, а дамби. Час бути чесним хоча б із самим собою і час пам’ятати, що котяться в прірву мільярди.
15.03.2013р.
Твір опубліковано у журналі "Дніпро" та у білоруському журналі "Маладосць" №10 2013р.
ID:
410395
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.03.2013 14:14:24
© дата внесення змiн: 17.11.2013 04:30:06
автор: Віктор Шупер
Вкажіть причину вашої скарги
|
