Коли стає так тоскно на душі,
В уяві лину на Маяки.
Ховаюсь в тінь наших садів,
Й чекаю матінку із хати.
Ось-ось відчинить вона двері
І, зойкнувши присяде в ганку,
А я пригорнуся до неї
І вдвох проплачемо до ранку...
О, мамцю рідна, мила моя ладо!
Такий великий та широкий світ,
А тільки ти одна нам рада
І серденько твоє розчинене навстіж...
Тепер тебе нема, немає й хати
Лиш у воротах яблунька чекає.
Вона мене загорне в свої шати
І забуваю, що тебе немає.
Нема вже Васі, Міші, Міті й тата
Зосталась я одна на цьому світі
Без Вас, родиноньки, без хати.
Хіба ж я можу тут чому радіти?
Але в родинному гнізді, де я росла,
Мене геть камінь зігріває...
Ще ж є криничка, стежка та зарослий сад
І я в долину так радесенько збігаю.
Он копанка, заросла осокою-
Малесеньке озерце в верболозі.
Є ще й рівчак під всохлою вербою
Яким дзюрчить водичка в повноводі.
Все, як колись,але не чутно
Подружок голосів, що носять воду,
Щоби полить розсаду та чкурнути
Всім на прогін, забувши втому.
Ще чую голос тітки Антонії
І звук труби від дядька Онуфата
Та сварки бабок Ольги й Явдокії
Як "грім" глас діда Китая від хати і до хати...
О, краю милий, наш Маяк Червоний!
Де б доля не водила нас по світу.
До тебе, мов птахи злітаємось
А нас по світу, мов круг тебе цвіту!!!