Не сплю, та й годі. Доки ж воно буде?
Вже обважніли стомлені повіки,
Вже стало тепло й солодко у грудях,
А сон не йде, мов хто за ковдру смика.
Застрягло слово в пам`яті, як свердло,
Та й точить мозок, щоб дістатись рими.
Ой, як набридло все. Бодай ти щезло –
Оте натхнення з віршами своїми.
Але, як завше, виринаю з ліжка,
Беру чернетку, ручку, та й сміюся.
Лечу на кухню, ніби тишком-нишком,
Та син прокинувсь: «Вам не зле, матусю?»
«Ні, - добре, синку. Спи собі, дитино.»
Хоч тій дитині нині вже за тридцять,
Та невтямки йому – в таку годину
Чом через вірші матері не спиться.
І плинуть-плинуть рими проти ночі.
Натхненні зорі зиркають на хату.
Напевно досить. Спати ще не хочу,
Але піду безсоння колихати.