Я ненавиджу коли ми сваримось. Просто тоді мені здається, що частина мене вмирає. І ось, я відчуваю її. Немає порожнечі, є лише та частинка… але вона нежива. Мертва. І здається, що краще б вже не було нічого. Але ж ні… Що саме відбувається ? Не знаю. Словами не передаш. Мене наче щось жує зсередини. І оте – «ТЕ, що жує» – не ковтає пожованого, а випльовує усе назад. Мені всередину. У самісіньку душу. Не можу я того носити в собі. Хочеться взяти мітлу і вимести усю цю гидоту. Тільки-от справа в тому, що комірчина з мітлами замкнена. І не є секретом у кого ключі. Тож варіантів небагато: або, просячи пробачення, за завдані незручності, благати, щоб відімкнули двері; або просто викрасти ті кляті ключі чи чекати нагоди, коли хтось, через власну неуважність, залишить відчинену комірчину без нагляду; або ж останній – найгірший – залишити усе як є, і чекати, доки уся ця гидотна почне загнивати, а пил – шаруватись-шаруватись-шаруватись…
Але ж я розумію, що рано чи пізно все одно доведеться повимітати, бо навіть дихати нереально. Та й у гості нікого не запросиш… До того ж, хто згодиться прийти у таке місце? Хіба бридкі пацюки, жалюгідні таргани, мерзенні павуки чи якісь, не більш приємні, безхатьки, із явною хворобою алкоголізму чи наркоманії… Та й по всьому. Увесь список претендентів на кандидатуру гостей. Генеральне прибирання точно необхідне.
Я ненавиджу коли ми сваримось.
