Я не хочу знати, що там попереду, я хочу не згадувати, що там позаду. Навіщо знати майбутнє? Знати заздалегідь, для чого жити? Тоді навіщо? Нема змісту. Принаймні для мене. Життя без несподіванок - як плеєр без пісень – безглузде. Ніякої користі. Експонат, просто річ. Хоч на полку клади, хай пилом припадає. Хоча ні, навіть не експонат – в експонатів є якась історія. Містерія, яка захоплює. Коли ж все дізнаєшся, навіть яким красивим він не був, все одно він не буде надто цікавим знову. Тоді тягне до чужих. Прямо як людей, які не знаходячи в своєму житті нічого цікавого починають псувати чуже своїми догадками. Нав'язують щось.
Все життя дізнаємось. Можливо кожен помирає, щось таке дізнавшись, що далі і сенсу великого жити нема? І чи це знання дозволяє померти щасливим? Та ні, люди і просто так помирають. А може просто так і помирають, що навіть не починали пошуки, чи просто в певний момент закинули то все? Перестали шукати дива, нового. Почали зазирати наперед. Захотіли знати все наперед. Дізнались. Прямо картина – сходив успішно до ворожки і здох. Хохма.
Не можна ж все розпланувати. І я так думаю не тому, що лінивий і взагалі недалекоглядний, а тому що рідко таке трапляється. Життя тим і цікаве. Більше завжди запам'ятовується не виконання запланованого, а долання чогось несподіваного, відхилень якихось. Вчишся більше. Розумієш ширше. Хоча чому ж долання… надто складно звучить. Долають халепи, алкоголізм і кризу, а відхилення від плану і приємні можуть бути. Відхиленням приємним може бути й трохи алкоголізму, але то вже окремі випадки. Хоча й їх можна прорахувати. Я таки лінивий. Напевно тому і капець весело живеться.
Хм… Плеєр без пісень. Пусто, нецікаво. Варто закинути кілька пісень. Кілька сотень. Так двадцять сотень. Інша справа. Слухаєш, мрієш, уява працює, весело. Чи сумно. Кому що треба. Є ж така штука – посумувати хочеться. Навмисне длубатися в минулому чи надто нереальному, чи що там наснилось фантастичне, а ти проснувся таким же ж лузером, як і був. Тобто ти не зовсім невдаха, так, везе через раз. Просто ти навряд зможеш змінити все настільки, щоб сон справдився. Або можеш,але ж нє – ти ж лінивий, тобі й так весело живеться. Менше з тим. О, свіжа музика. Цікаво, скільки разів ми слухаємо якусь пісню,що нам сподобалась, допоки нас аж тошнити від неї не почне і мозкові клітини не почнуть відмирати від твого ж таки внутрішнього голосу, який заїв наспівуючи цю пісню?
А представте, що у вас нано-гіпер-якийсь-там айпод з чорною дірою пам'яті, і вся вона забита такими піснями. Всіма, які придумали і придумають. І куди не клацни – грають ці ж пісні, деколи всі нараз. Знімаєш навушники – далі грає. Трощиш плеєр – грає. Куди не йдеш – по другому колі грає. Заграло. Внутрішній голос послав тебе матом і почав вдавати німого. Хоч йод пий, хоч карбід жуй. Ти переслухав усі пісні. Під зав'язку. Час помирати?
Так, життя не завжди складається, як нам це подобається. Не завжди, як сказати, під настрій. На плейлист схоже. Бо події – як пісні. Таааакс… нецікаво, далі, вже було, далі, вже приїлась слухати кожен раз, далі, далі, далі… хм, не кепсько, але не під настрій… далі… далі… О! ось вона – та сама пісня. І тащишся під неї, поки нарешті не почнеш знову клацати, шукаючи САМЕ ТУ пісню. Потім знову клацаєш. Потім знову. Знову. Поки батарея не сяде. Єдине жаль – цю батарею вже не перезарядиш.
ID:
373685
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.10.2012 15:26:53
© дата внесення змiн: 27.10.2012 15:29:29
автор: Ярема Підпільний
Вкажіть причину вашої скарги
|
