Розділ другий.
Влад і собі розслабився. Він був сильною людино, але і в ньому є своя межа витривалості, а по всьому йому навряд випаде відпочити, доведеться знайти кілька хвилин часу для легкої дихальної гімнастики, яка допомагає накопичувати внутрішні сили. Зараз він тільки й може, що трохи відкинути голову, і заплющити очі. Відчуття спокою тут же прийшло на зміну напруженості, від схиленої на його плече голівки Тані, віяло ароматом чистого волосся, ніжністю, дівчина відчувала себе спокійною тільки тоді, коли відчувала тепло свого друга. На цьому вона переконалась минулої ночі, коли змогла заснути під гучну музику, тільки завдяки відчуттю тепла та спокою від плеча цього дивного чоловіка. Ох, коли б не страх перед близькістю, коли б вона змогла цілковито відкритись йому. Та колись же доведеться, рано чи пізно він захоче зміцнити їхні стосунки…
Болісна хвиля співчуття повернула Влада до дійсності. У дівчини був прихований біль, так глибоко прихований, що вона сама рідко коли випускала його назовні. Та цей біль заважав їй спокійно жити, заважав відкритись новим почуттям. Свідомість дівчини на якусь мить відкрилась, і Влад мав можливість зазирнути в цю шпарину закритої свідомості. Дівчину в дитинстві було зґвалтовано, потім вона була змушена заробляти на прожиття продаючи своє тіло. Та вже тоді вона поставила на собі хрест, адже та перша ніч і стала останньою, вона перестала щось відчувати, і не знала всіх світлих відчуттів, що дають стосунки між чоловіком та жінкою, вона мала стійкий страх перед подібними стосунками, хоч і була змушена йти проти самої себе.
Щоб заспокоїти стривожену душу дівчини, Влад взяв її тонку руку в свою, і почав повільно погладжувати, приділяючи певний час кожному ніжному пальчику, у відповідь він відчув як ніжні пальці Тані обхопили його руку і легко піднесли до уст. Поцілунок вдячності, поцілунок довіри. Дівчина була готова йому відкритись, та просила не квапити, вона сама мала знайти час та обстановку, щоб наважитись на цей крок. У відповідь Влад поцілував чоло дівчини, це був поцілунок друга, друга готового чекати стільки, скільки буде необхідно.
Дача Хорива мала цілий ряд переваг та недоліків. Правда, що можна вважати недоліками, а що перевагами? Відокремленість від інших будинків, занедбаність великого саду, чи двох поверховий будинок дачі, чи круглий складний ангар, в якому можна було розмістить середньої величини літак. Висока трава піднімалась мало не до колін, поки вони дійшли до будинку взуття було мокре від роси, від будинку до ангару вела, викладена цеглою, доріжка, і стежка, яка губилась в глибині саду.
"Тут трохи не прибрано, - говорив Хорив, відчиняючи важкі замки на масивних металевих дверях, - ми тут давно не були. Особливо коли мати народила другу дитину. – замки нарешті піддались, і двері відчинились. Хорив першим зайшов до будинку, в обличчя війнуло легким запахом запустіння, і теплом нагрітих стін. По дорозі він кілька раз клацнув тумблерами на щитку. – Я пустив воду в бак, в кінці дня вода нагріється, дав струм в ангар. Батько десь купив, поставили тут, планувалось, що буде використовуватись як гараж, та на тому все й закінчилось." – Будинок мав дві кімнати на першому поверсі, кухню та не велику ванну кімнату, і ще одну кімнату на другому поверсі, і кругом товстий шар пилу. Хориву стало соромно за запустіння, і схопивши ганчірку, почав похапцем прибирати. – "Залиш на завтра, покажи гараж. Ми ж тільки заради цього приїхали першими." – Рука Хорива завмерла, погляд, кинутий на Влада, був запитальним. Та юнак на якусь мить відчув силу та владу в цій масивній та великій постаті, що ледве поміщалась в вузенькому коридорі, і всі заперечення лишились не висловлені. Хорив тільки хитнув головою, і повів до ангару.
Округлий ззовні ангар, мав прямокутну форму всередині, кути створювали полиці та стелажі, місцями порожні, з тими ж слідами запустіння, і тільки під одною стіною Влад помітив два розібраних байка, вкритих товстим брезентом та тим же шаром пилу. З одного Хорив тут же скинув брезент, соромаючись не завершеної роботи, відійшов у бік. Влад підступив ближче, та присів біля без колісної машини, закріпленої на низенькому верстаті. Свого часу, коли він тільки почав захоплюватись байками і ідея власного почала виникати в його голові, йому довелось переглянути велику кількість необхідної літератури. В академії вчили вчитись, і він вивчив конструкції всіх відомих марок та моделей, що випускались з самого початку ери двох колісного транспорту. Саме ці знання допомогли зробити свій власний, той перший, єдиний в своєму роді, замість паливного баку оснащений ядерним синтезатором, і залишений в своєму часі. Як зараз його не вистачає, та тут теж є можливість зробити щось подібне. Ну а ця машина…колись Хорив хотів зробити одну з двох, це мала бути дика суміш старого ІЖа, та дорожнього Кавасакі, та нічого в хлопця не вийшло. Може не вистачило коштів, може він переоцінив свої сили та знання, а може лишився без допомоги та підтримки батька. Як би там не було, ця машина вже стояла розібрана тривалий час. Погляд притягнув другий байк, від нього йшла відчутна тепла хвиля, і рука сама потягнулась до брезенту, і зупинилась на пів дорозі, без дозволу господаря ангару він не мав права. – "Можна?" – "Так, звичайно." – Хорив з подивом поглянув у бік свого гостя, його поведінка починала ще більш дивувати.
Під брезентом був байк. Розбитий вщент, розбитий не під час аварії, а навмисно. Глибокі вм’ятини, ніби били чимось важким, били спрямовано, так, щоб потім було не реально відновити. Стримуючи стогін від такого безчинства, Влад поклав руку на паливний бак, і ледве стримав стогін болю, закусив губу, щоб стримати свої почуття. Байк був живим, побитим, знівеченим, обезкровленим, та все-таки живим. Хорив не помітно став поруч. – "Це батькова машина… - тихо мовив, він теж ледве стримував ридання. – Він важко пережив останню аварію, в той час народилась друга дитина. Щоб порвати з дорогою, батько і розбив цю машину. Саме тоді він добре напився, інакше б так не вчинив, і саме тоді полаявся з мамою. Адже це дорога їх познайомила…" – Влад болісно усміхнувся, сприйняття чужого болю завжди важко давалось, і без сило присів на стільчик, не зважаючи на бруд. Запалив сигарету, і довго дивився на машину, помічаючи кожну дрібничку на її розбитому корпусі, знівечених деталях. Це не була масова зборка, з тих які довго не їздять, чи зібрані на швидку руку, а тому теж не довговічні. Професійний погляд помітив тут деталі мало не з десятка моделей, чи марок, підібраних з любов'ю та знанням справи. Тут була досконала підгонка всіх деталей, підбирання по величині, та розмірам, жодного хибного кроку під час роботи чи доводці до досконалості. Хромовані колись деталі мали блистіти під сонцем та відображувати дорогу, фарба мала колись чорний колір, де не було слідів від ударів, погляд помічав зірки, виконані золотистою фарбою. Так, колись це була потужна машина, здатна розігнатись на трасі до двох сот кілометрів на годину, і подолати любий підйом легко та не вимушено, і могла пройти по любій лісовій стежці не гублячи керування. Могла б, коли б не рука самого господаря. Тепер цей байк лишений тут помирати в забутті…
Від сумних думок повернули голоси з за стінок ангару, а потім сигнал кількох машин.
"Це наші…" – подав голос Хорив. І не помилився, до воріт дачної ділянки під'їхало дві вантажні машини – таксі, поруч вже порались Щек, Киї, та Либідь, починаючи вивантаження своїх машин, скринь з запасними частинами, поруч вже лежали сумки з продуктами. Це все швидко занесли до ангару, продуктами забили холодильник на кухні, та пристойної величини морозильну камеру. Завбачлива Либідь прихопила для Тані старенькі та чисті джинси, чисту чорну сорочку і старенькі, в пристойному стані туфлі. Дівчата тут же переодягнулись і зайнялись приготуванням бутербродів, а хлопці зайняли столик в затінку альтанки, прихопивши з собою кілька пляшок пива.
На столик перед Владом хлопці склали решту від отриманих сум. Влад обвів поглядом компанію. Його уста скривила легка усмішка: - "Що це?" – він добре їх розумів, може краще ніж вони розуміли самих себе. Це були вже сформовані сильні натури, і вони не любили подачки, а саме так було оцінено гроші Влада. Вони не могли зрозуміти його наміру вийти на дорогу, не могли зрозуміти наміру створити власну банду почавши з фінансування ремонту та підготовки байків. Між собою вони дуже довго дружили, так довго, що вже й забули скільки років їх пов'язує, і поява двох нових друзів трохи бентежила, особливо цей чоловік, вік якого важко визначити, як важко визначити його власні погляди через темні окуляри, що й зараз ховають його погляд. Ці хлопці так звикли до відносної свободи у власних діях, що авторитет нового знайомого, при тому ні чим не завойований, сприймався в штики, болісно та з не довірою. Так, вони погодились перевести байки сюди, на дачу Хорива, вони й так хотіли це зробити, а далі вони будуть чинити як захочуть, або хай цей чоловік не заявляє про свій авторитет. Влад стримано усміхнувся, почуття хлопців легко читались на їхніх чистих обличчях, вони вже стикались з реальністю, мали досвід, на жаль гіркий, подібного втручання, і зараз над ними нависла хмара відторгнення нового знайомства, великий знак запитання. Надто багато вони бачили розчарувань, не дивлячись на молодість, і зараз просто не хотіли вірити в безкорисливість. І тільки Хорив по іншому дивився на цього дивака, він і сам не міг пояснити причин появи довіри, може легка сльоза, що блиснула з під окуляр коли той побачив розбитий батьківський байк? Він і сам не міг пояснити. Але й відступитись від друзів він не міг. Спільні радості та переживання, втрати та перемоги, спільна дорога, що їх об'єднала, спільне не визнавання існуючих законів етики та моралі, безсилля щось проти ставити цьому. Вони могли тільки заявляти про свої погляди стилем одягу, зачісками, музикою яку постійно слухали, і дружбою, дружбою яка вже пройшла пору випробування.
Влад лишив запитання без відповіді навмисно, щоб прочитати ці душі, чисті душі, готові до нових звершень. Це була перша вдача за час його перебування тут. Саме ці люди могли допомогти у виконанні його місії, але могли й відмовити. А це був би провал, довелось би шукати нових людей, цього б він не хотів. Хоча, погляд перейшов на Хорива, цей юнак може допомогти, щось в ньому є, що змушує краще до нього придивитись. В ньому прихована велика сила, сила знаходить собі друзів, викликати в них велику довіру та повагу, довіру до абсолюту, за якою йшло виконання прохання як наказу, без зайвих запитань чи заперечень. Ось саме з нього потрібно починати, а стосовно інших…час покаже. Легенда про вихід на дорогу старого байкера, чим не легенда. Хай не старого, але вже досвідченого, і давня мрія створити свою банду з довірених та молодих байкерів, хай і дуже молодих, але з тим молодим запалом, який властивий був старим байкерам, що несли вогонь дороги в сірі будні реалій. Влад рішуче загасив недопалок в половинці пивної банки, що була замість попільнички.
"Зробимо ось як, - рішучим та тихим голосом мовив Влад, ні до кого власне не звертаючись, - оце, - кінчики пальців наче гидливо торкнулись грошей на столі, - ви заберете собі. Зараз всім по домам, дома пишете списки деталей, які потрібні для ремонту ваших машин, і не економте. Суми вказуйте з запасом, результати на телефон Хорива. У вас зараз надто багато запитань, відповіді ви почуєте завтра, коли закінчимо з покупками. Зараз можу сказати тільки одне, я хочу допомогти вам, і це цілком безкорисливо." – "Я залишусь, ти не проти?" – тихо подав голос Хорив. Влад легко усміхнувся. – "Ти тут господар, я тільки-тільки хотів запитати дозволу тут лишитись, мені та моїй дівчині." – Хорив в згоду хитнув головою, і кількома словами заспокоїв друзів, їхня довіра до нього була такою, що вони тут же попрощались до завтра, решту вони таки забрали.
Хорив все знає! Хорив все вирішить! Хорив про все домовиться! Хорив про все дізнається, і сто раз пояснить, спокійно і не підвищуючи голос. Так було від того моменту коли вони познайомились, так буде завжди, ось тільки сам Хорив відчував швидкі переміни. І ці переміни приніс цей чоловік. Сам же Влад глибше зазирати в свідомість юнака не хотів, по всьому цих людей зв’язує щось міцніше за тривалу дружбу, і спільно пережиті пригоди молодості.
На дачне селище опускались вечірні сутінки. Таня втомлена за день, склавши руки перед собою, без сило схилила на них голову і перебувала в легкому сні. Вона була спокійна, про неї не забули, тепло стегна друга заспокоювало, як і його голос, заколисував. І приємне повернення до дійсності. – "Таню, давай я віднесу тебе до ліжка, ми сьогодні ночуємо тут." – і тут же дівчина схопила велику руку друга, як дитина. – "Ні, я хочу бути тут." – Хорив розуміюче усміхнувся. – "Давай перенесемо до будинку, покладеш у вітальні, там тихо поговоримо." – "Давай, а тут комарі не дадуть спокою, кави тільки зробиш?" – "Так, звичайно." – Хорив допустив у свій голос нотки подиву, пива цей молодик майже й не випив, зате кави пив не помірно. Щось таки в ньому було таке, що різнило з поміж інших людей.
Хорив не міг надивуватись тій ніжності з якою могутній та сильний чоловік, ріст якого важко було виміряти на око, м'язи були кращими у будь якого культуриста – поводився з маленькою та тендітною дівчиною. Він на власні очі бачив як сильні руки підняли дівчину в повітря, при тому руки дівчини самі обійняли могутню шию, бачив як Полковник обережно переніс дівчину до кімнати, де вже він постелив широкий диван чистою постелю, поклав замість нічної сорочки свою чисту футболку. Потім довелось вийти..
Після відчуття казкового польоту з стану пів сну вивів ніжний голос: - "Маленька, проснись, - дівчина через силу розплющила очі, і побачила над собою Влада, по дитячому усміхнулась. – Ось чиста футболка, переодягайся, а я вийду. Перед тим як лягти, вимкни верхнє світло, я лишу настільну лампу. Ми сядемо отут за столиком, і я буду поруч." – "Добре, Великий." – потираючи очі, Таня потягнулась до футболки.
Хорив здивовано поглянув у бік Влада, надто швидко той вийшов з кімнати, та юнак вже вмів ховати свої почуття за маскою байдужості. Він вже встиг забрати з альтанки тарілки з бутербродами, та ховав їх до холодильника. – "Ти голодний?" – він пам'ятав, що Полковник за день мало, що їв. – "Ні, дякую, тільки звари кави, і, там десь сестричка набрала шоколадних цукерок, візьмемо з собою в кімнату, до кави?" – "Так, Полковнику." – тихо відізвався Хорив.
Тьмяне, розсіяне світло зеленуватого відтінку від абажуру настільної лампи, старовинний журнальний столик, кавовий сервіз з китайського фарфору, кришталева цукерниця, до верху повна шоколадних цукерок, дві фігури в старовинних кріслах, приховані густими сутінками за межею світлового кола. Тільки виникають хмарки сигаретного диму, та мелькає рука простягнута до чашечки з кавою. Коли всі зовнішні звуки перестали проникати до будинку, настав момент істини, момент коли можна відверто поговорити.
"Хто ти, Полковнику?" – спокійно запитав Хорив, буденне запитання, і саме його Полковник і не очікував. Надто непередбачуваним був цей юнак, надто рано він переступив межу змужніння. Хорив або відчув відтінки обману в голосі нового друга, або якимось чином відчув внутрішню силу свого нового друга. Хоча, думав Влад, і те й друге, мало ймовірно. На запитання, щоб тільки воно не зависло в повітрі, відповів завуальовано, надіючись, що юнак цим і задовольниться: - "Проста людина, яка намагається знайти свою дорогу в цьому житті, та в цих реаліях важко бути самому." – "Припустимо, - Хорив зробив вигляд, що відповідь його вдовольнила, - Але чому саме ми? Нам же так мало років, щоб виходить на велику дорогу." – "Тим не менш, ви знайшли в собі сили протистояти цим сірим будням, не прийняти існуючі закони моралі та закони цього суспільства. Ваша молодість, - Влад зробив значущу паузу, і продовжив: - так, це недолік. Але колись же й потрібно починати, то чому б не зараз." – Влад почав помічати, як з Хорива наче знімали маску спокійного та врівноваженого юнака, і на обличчі проступали зовсім інші риси, риси бійця, воїна, якого не зігнули удари долі, а тільки більш загартували. Та голос його й далі лишався спокійним. – "Припустимо, припустимо, твої слова правдиві, і я їм повірив. Чим ти поясниш своє бажання нам допомогти в ремонті наших машин, і бажання безкорисливе?" – "Не зовсім безкорисливе, - стримано усміхнувся Влад, ця розмова починала подобатись все більше. – Вас поєднує щось більше, ніж тривала дружба, і я хочу стати одним з вас. Ця допомога, дрібниця, по зрівнянню з тим, що я можу для вас зробити. У вас є мета, у мене є мета, ми можемо дві мети поєднати в одну." – "Ти хочеш вийти на дорогу, на чолі банди з кількох молодих та не досвідчених кущів…це божевілля." – "Ремонт ваших машин, справа не одного дня, я навчу вас, передам вам свій досвід, якого не має жоден байкер на сто-тисячу кілометрів навколо. Дорога тільки допоможе їх закріпити." – Влад відпив кави, і запалив нову сигарету. Хорив зацікавлював все більше. В цього юнака знаходились можливості та сили сенсетива середньої сили, про які він і не міг знати; та хай і знає, проте не вміє толком користуватись. Та всі вагання та сумніви з визначенням сил та вміння Хорива, розігнало його запитання-прохання: - "Ти завжди носиш темні окуляри? Можеш зняти, вони заважають краще тебе роздивитись." – і Влад вловив легкий пси-посил, таким посилом сенсетиви намагались впізнати один одного на відстані, або в натовпі звичайних людей. Ховати далі свої очі було не зручно, вияв не поваги був би лишити на носі.
Влад зняв окуляри, і нахилився до столу, входячи в коло світла від настільної лампи. Їхні погляди перетнулись як дві гострі шаблі, як дві рапіри, в мовчазній дуелі поглядів, визначенні сил один одного, і тривала буквально кілька секунд. Першим не витримав Хорив, чоло обсипало бісеринками холодного поту, і він без сило відкинувся на спинку свого крісла. Сил вистачило тільки, щоб припалити нову сигарету, руки його тремтіли. І вже зовсім тихим голосом запитав: - "Так хто ж ти, Полковнику?" – це був перший випадок, коли витримка зрадила Хорива, досі він не стикався з такою сильною свідомістю, хоч до цього часу свідомість всіх людей читалась як відкрита книга, не думки, а саме емоції, почуття. Після першого разу він мало не пішов до психіатра, зате потім… коли зрозумів якими силами володіє, почав ставитись до людей з більшим розумінням, більшим співчуттям до них. Хіба суспільство винувате, що народжує таких людей. Людей, які самі доводять себе до відчуття безнадії, існування в сірій буденності.
Ось тільки зараз, коли він зіткнувся з значно сильнішою особою, по справжньому злякався, що може зробити ця людина, коли їй наступлять на любимий мозоль, чи спробують образити ту людину яку він назве своїм другом. Сам по собі знав, яка лють його охоплювала, коли починали ображати його друзів чи родичів, його сімю. Він тільки міг здогадуватись про силу свідомості, яку на мить побачив в вигляді сліпучого сяйва, і тут же зрозумів свою власну не довершеність. І зрозумів важливу для себе істину, власнику такого світлого сяєва, можна вірити, вірити до абсолюту.
Влад вдоволено усміхнувся, одягнув окуляри, і зайняв звичне положення відкинувшись на спинку крісла.
"Так хто ж ти, Полковнику?" – мало не з відчаєм запитав Хорив, він повільно приходив до тями, йому лишалось отримати реальний образ людини, за якою піде хоч у безвість. – "Я людина з власним кодексом честі та поглядами на життя, - з холодом в голосі почав Полковник, - Людина крайності. Або я за свою людину піду в пекло, і там порву всіх та кожного, або я цієї людини не знаю, більш того, заберу останній шматок хліба чи останню сорочку." – "Ти страшна людина…" – по тілу Хорива пішов мороз, в момент прийшло розуміння, що це не просто слова, а ця людина і справді на таке спроможна. Тоді краще бути його людиною, ніж чужою йому. – "Страшний той час, що породив нас, і змусив нас стати такими, якими ми є, - з тим же холодом відповів Полковник. Він не збирався відкривати свою справжню місію, та того, що він досяг, вистачало. – Я пропоную тобі та твоїм друзям два шляхи в цьому житті. Або ви йдете за мною, або лишаєтеся борсатись в цьому болоті сірості. Не обіцяю, що зі мною буде легко, може, й важче. Але, за спиною кожного буду я, попереду кожного з вас буду я, щоб там не було! Затримка тільки за тобою, твої друзі, вони підуть за тобою, без особливих пояснень?" – "Підуть, - впевнено хитнув головою Хорив, і поморщився від легкого болю, - ми віримо один одному." – "Ти впевнений?" – з холодною саркастичністю запитав Влад. – "Я розповім тобі одну історію, не важливо де вона трапилась і з ким…- Хорив запалив сигарету. – Вони познайомились ще в дитячому садочку, два рідних брати, дівчинка, всі троє з молодшої групи, і четвертий зі старшої групи. Та це не завадило разом гратись в свої дитячі ігри, жили вони в одному районі, двір для ігор спільний, а тому і там продовжували дружити. При тому старша дитина, та, що зі старшої групи, всіляко захищала своїх друзів, хоч і часто ходила з синцями, та від цього дружба тільки міцнішала. Коли вони почали вчитись в школі, а пішли вони в одну, тільки зрозуміло старший з них був на кілька класів старше, дружба набула іншого відтінку, дивного для всіх, не зрозумілого. Це була гра, що почалась давно, і з зростанням дітей, набула дикої суміші гри в мушкетерів короля Людовіка Х, та лицарів круглого столу короля Артура. Вони виховувались на книжках Вальтера Скотта, подібній літературі, що з малечку привчає до пошуку пригод, відкриває очі на справжню дружбу, на пошану до жінки. І мушкетерський девіз – один за всіх, і всі за одного, набув зовсім іншого, сильнішого значення. Вони продовжували разом рости, читали разом вже іншу літературу, почали слухати іншу музику, і разом дійшли до розуміння не справедливості цього світу, не справедливості існуючих законів моралі та етики. Саме це, а не виховання батьків, допомогло їм стати справжніми людьми. Вони інші? Ні, вони справжні, це інші не нормальні!" – Хорив без сило опустив голову на груди, і не бачив усмішки Влада. Так, ця гра так глибоко увійшла у їхню плоть та кров, що давно вийшла за рамки простої гри у лицарів та мушкетерів. Та саме гра допомогла дивитись на світ прямим поглядом, а не через призму встановлених, іншими людьми, правил та порядків. – "Ви як книжкові діти у Висоцького." – тихо, ховаючи радісну усмішку, зазначив Влад. – "Хто?" – "Соромно, юначе, не знати відомого барда та актора, хоча вам і не дивно. Та нічого, я ще займусь вашим вихованням. А поки послухай, я по пам'яті прочитаю кілька рядків з його пісні. Вона ще називається "Балада про боротьбу".
Средь оплывших свечей и вечерних молитв,
Средь военных трофеев и мирных костров,
Жили книжные дети, не знавшие битв,
Изнывая от детских своих катастроф.
Детям вечно досаден их возраст и быт
И дрались мы до ссадин, до смертных обид
Но одежды латали нам матери в срок,
Мы же книги глотали, пьянея от строк.
Липли волосы нам на вспотевшие лбы,
И сосало под ложечкой сладко от фраз.
И кружил наши головы запах борьбы,
Со страниц пожелтевших слетая на нас.
И пытались постичь мы, не знавшие войн,
За воинственный крик принимавшие вой,
Тайну слова, приказ, положенье границ,
Смысл атаки и лязг боевых колесниц.
А в кипящих котлах прежних войн и смут
Столько пищи для маленьких наших мозгов,
Мы на роли предателей, трусов, иуд
В детских играх своих назначали врагов.
Весь час, поки Влад цитував рядки пісні, намагаючись попасти в ритм, Хорив слухав заплющивши очі, і як присягу повторював за Полковником особливо сильні слова, виникало враження, що юнак постарається знайти ці записи, і вивчити на пам'ять. Закінчивши, Полковник навмисно зробив тривалу паузу, даючи час Хориву прийти до тями від таких сильних, правдивих слів. І задав пряме запитання, від якого все й мало початись: - "Хорив, що ти вирішив?" – Юнак вперто хитнув головою. – "Я піду за тобою, Полковнику, піду, куди б ти не повів! І друзі підуть, ще ніколи призив мушкетерів не лишався без відповіді." – "То ти мені віриш?" – "Так, вірю!" – Хорив витер холодний піт з чола, він не знав, що цією відповіддю він віддав себе та друзів в руки одного Полковника. Та коли б і знав, це вже нічого не вирішувало, і не змінювало. І враз зникла напруга, що тримала його напруженим, як накручену пружину. І мокре чоло юнака висохло в один момент, і в очах проясніло. – "З чого ти думаєш почати?" – запитав після тривалої паузи, за яку Влад встиг запалити сигарету і долити в чашечки гарячої кави. – "Я вже почав, завтра ранком хлопці тобі видзвонюються, і далі справа лишається за мною та вашими батьками. За мною затримок не буде, от ваші батьки…" – "Необхідно, щоб вони побачили тебе, ти ж вмієш переконувати людей." – Хорив мав на увазі приховані сили Полковника, і був здивований, коли почув заперечення: - "Ми не маємо права використовувати свої сили в корисних цілях, особливо, які можуть зашкодить стороннім людям." – "Але ж тут ти не маєш власної користі… – спробував заперечити, і зрозумів власну не правоту. – Доведеться звертатись за підтримкою до мого батька, всі давно перезнайомились, і він має деякий вплив на всіх." – "Тоді ти організуєш мені з ним зустріч, і раніш, ніж з іншими батьками. Я маю до нього певну справу. Чи не продасть він мені свій байк, я дам любу суму яку він запросить." – Хорив здивовано підвів брови: - "Для чого тобі той старий металобрухт? Я знаю кілька місць, де можна знайти пристойну машину, і за досить помірну суму." – "Ти мабуть не зрозумів, я хочу саме цю машину. Так, байк розбитий, ремонт дорого обійдеться, але це все цього варте. Головне, він лишився живим." – "Живим?" – Хорив вважав, що пройшов час, коли він ще міг здивуватись, та помилився. – "Виходить, батько тобі не розказав, що саме допомагає байкеру на дорозі? – Полковник усміхнувся, завтра розказане стане надбанням всієї компанії, та це добре. – Кожен байкер, що вже пройшов навчання, має зробити свій власний перший байк, не важливо чи він буде постійно, чи розіб’є під час аварії. Головне зробити його власними руками, зібравши по запчастинам, і вкласти в цю роботу всю свою душу. Існує тверда впевненість, що байк, в який вклали душу, набуває власного життя, і тоді він не просто купа металу, а жива істота. Не даремно в піснях "Арії" згадується металевий кінь, та й ставлення істинного байкера до байка, як до друга, як до живої істоти. Так і з цим байком, так, його побили, розбили, по суті, зрадили, говорячи людською мовою, він перебуває в глибокій комі, але його ще можна повернути до життя. Саме тому я хочу цей байк, і я поверну його до життя!" – Хорив довго мовчав, надто багато нової інформації довелось за цю ніч сприйняти, надто важко давалась ця розмова, надто жорстко змінювались його погляди на життя. – "Я не думаю, що батько погодиться його продати…і не знаю, чи він чув про цю легенду." – "Якщо він з старого покоління байкерів, то чув, на мою думку, не даремно він тоді напився, бо на тверезу голову не підеш, по суті, на вбивство свого друга, брата, з яким пройшов не один кілометр дороги. – Полковник побачив, що Хорив ледве тримається в кріслі, в нього вже не було сил палити сигарету, і вона тліла, затиснута між пальцями, мить і впаде на підлогу. – А тепер, йди спати, нам рано вставати. Завтра починаємо нове життя, у тебе повинно вистачити сил. А я буду охороняти сон своєї принцеси." – Хорив знайшов залишки сил, щоб здивуватись: - "Так ви не…" – Полковник легко усміхнувся помилковості висновків Хорива. – "Ні, дівчина надто багато болю пережила, щоб я міг перейти до серйозних стосунків." – "Коли ж ви познайомились?" – "Трохи більше двох місяців назад, вона потрапила в халепу, з якої сама не могла вибратись, я був поруч, і допоміг їй. Вона сама на цьому світі, як і я. " – "Зрозуміло, - через позіхання відповів Хорив, і спохватився: - Вибач, я все-таки піду спати." – похитуючись від слабості Хорив пішов до виходу. Він і не помітив як йому в спину Полковник послав сильний енерго-заряд, це трохи посилить сили Хорива, активізує їх, а зараз він міцно засне.
3асыпай,
У меня на руках засыпай,
Засыпай
Под пенье дождя...
Далеко,
там, где неба кончается край,
Ты найдешь
Потерянный рай.
ID:
372909
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.10.2012 23:02:11
© дата внесення змiн: 23.10.2012 23:03:52
автор: ПОЛКОВНИК
Вкажіть причину вашої скарги
|
