- Іванка, а у вас є металева ваза або непотрібний баняк? – запитав Артур, не встигнувши всім тілом вміститись в мою кімнату гуртожитку.
- Та ні, немає, - здивовано відповіла я.
- Дуже шкода.
- А навіщо тобі? - цікавість все ж розпирала мене із середини.
- А пам’ятаєш, я розповідав, що ми з Мирославом читали український «Декамерон»? Так ось, то повне гамно. Тому ми вирішили зараз спалити цю книгу.
Такий вирок книжці із гламурною рожевою обкладинкою здався мені цілком виправданим. Тому я розуміюче глянула на свого друга.
- А у вас точно немає нічого, щоб підходило для нашого спалювання? – вирішив переконатись Артур.
- Та кажу, що немає. О, а можна мені з вами піти на спалювання? – ця думка прийшла до мене цілком раптово.
- Звичайно, ходи. Тільки одягнись тепліше. Ми палитимемо на вулиці.
- Гаразд.
- Тоді ми зайдемо по тебе о 22.00.
Я ствердно кивнула і вирушила до шафи, щоб знайти потрібний одяг. Артур тим часом уже стрімко направлявся коридором до своєї кімнати.
Поки я чекала на хлопців, то намагалась пригадати , про що ж саме йшлося в тій книзі, оскільки читала її більше року тому. Чітко пам’ятала лише,що там були оповідання Ірени Карпи на Любки Дереша. І ще якесь творіння про «дівчинку в білому». Одразу збагнула, що нічого особливо цікавого та книга в собі не несла, бо жодного сюжету із тих десяти творінь сучасних українських письменників я так і не згадала.
Раптом почувся стук у двері. Артур зазирнув і гукнув мене. На ньому була куртка і шапка темного кольору. На вулиці не було надто холодно, тому я не зовсім збагнула, для чого йому головний убір. Але тим не менше застібнула зелену кофтину, взулась і рушила за двері.
- А де Мирослав?
- Чекає на вулиці з Вікою.
Поки ми виходили з гуртожитку в мене особисто народилось якесь відчуття, ніби ми гуртом ішли виконувати супер-секретну місію. В той час український «Декамерон» здавався чимось на кшталт сміттєзвалища. А утилізація сміття, як відомо, запорука чистоти навколишнього середовища. Оскільки те «сміття» переробці явно не підлягало, єдиним виходом залишалось позбавити людство ( в числі нас чотирьох) від шкідливого непотребу.
- До речі, мене звуть Іванка, - звернулась я до Віки.
- А я - Віка, - про що я вже й так знала, але формальне знайомство мусило відбутись.
- А ви хіба ще досі не знайомі? – здивовано спитав Артур.
- Ні, - в один голос відповіли ми і рушили праворуч боковою дорогою, минаючи палаючі вікна гуртожитків.
На вулиці було достатньо тепло. Артур досі ішов у шапці. Я ховала руки в кишенях. Віка активно намагалась з голови до ніг покритикувати Карпу. А Мирослав зі звичним йому серйозним відтінком обличчя йшов мовчки, уважно слухаючи свою одногрупницю.
Безперечно, місце для спалювання мало бути особливим. Але , враховуючи той факт, що година була вже надто пізньою, а в гуртожиток потрібно було повернутися до опівночі, інакше наш культ знищення книги міг повернутися нам ночівлею на вулиці, потрібно було вибирати місцину поблизу. Якраз неподалік від нашого безрозмірного помешкання знаходився дитячий дошкільний заклад. Звісно, він був обгороджений сітчастою огорожею. Але на це тоді ми не надто звернули увагу.
Ми йшли урочистою ходою, периферійним зором поглядаючи на територію дитсадка. Розмова між нами йшла про гіпотетичний арешт в результаті спалювання книги в забороненому місці. І справді було б надто курйозно пересидіти ніч у відділку за знищення такої непотрібної речі.
Тим не менше Артур подав ідею спалювати книгу саме на тій території, яку ми всі пригляділи. Існувала лише одна проблема – слід було лізти через огорожу, хоча для Мирослава та Артура це не зовсім було проблемно. Я в принципі теж подумала, що з легкістю проберусь на іншу сторону, а от Віку, яка була одягнена в довгу спідницю, конкретно брали сумніви.
Поки ми з Вікою роздумували про те, як опинитись по ту сторону, хлопці вже були саме на обраному нами місці. Моя ж перша спроба опинитися там виявилася не зовсім вдалою, оскільки огорожа була під кутом, то перелізти її було значно важче, ніж я очікувала. Спроба ж Віки виконати це надзавдання була ще більш провальною. Побачивши наші порпання біля огорожі, Артур вирішив знову перелізти до нас і допомогти нам нарешті опинитись там, де було потрібно. Врешті-решт він так і зробив – і за хвилину-дві ми були вже на території дитсадка.
В деяких кімнатах закладу горіло світло, тому особисто ми з Вікою побоювались несподіваної появи охоронця з парочкою захисників правопорядку. Поки ми розглядались навколо себе, Артур вже розпочав ритуал спалювання. Найсмішнішим було те, що книга ніяк не хотіла займатись. У мене взагалі складалось враження, що купа дрів і старих дощок, що нас оточували, займуться значно швидше, адже вітер міг миттю перенести на них якусь крихітну жаринку. Нас роз’їдало відчуття азарту і якогось строму. Артур продовжував спроби підпалу книги, Мирослав спостерігав за цим збоку, а в той час ми з Вікою вирішили все ж покинути вибране нами місце і побігли до огорожі, яку перестрибнули за декілька секунд.
Стоячи вже на дорозі, осторонь дитячого закладу, ми спостерігали як під ногами шелестить опале листя, вітер врізнобіч його розкидає. Десь над гілками дерев яскраво вилупився на нас місяць. Поблизу бігав чорний собака, скоса на нас поглядаючи. А на стіні дитсадка відбивалась світла пляма від вогню. Це означало одне: книга нарешті загорілась.
За декілька хвилин наші колеги-спалювачі вже перескочили огорожу та опинились біля нас. У жодного не було відчуття ейфорії. Ну згоріла книга, тай по-всьому. Проте, не зрозуміло чому, ми рушили не в зворотному напрямку, а йшли між житлові будинки, що знаходились поблизу. Там знайшли лавочку. Вирішили попалити сигарети.
- А аркуші з оповіданням Карпи у вас часом не залишились? – з ноткою надії запитала я у Мирослава та Артура.
Мирослав протяг руку до кишені і витяг звідти складені удвоє сторінки книги. То справді була Карпа. Артур взяв ті аркуші та роздав поміж нами. Кожен із нас отримав символічну їх кількість – три.
Всі, окрім мене, підпалили цигарки. Я мовчки сиділа на лавці, тримаючи в руках сторінки і намагалась в темряві розгледіти хоча б якісь слова. З під’їзду паралельно розташованого до нас будинку вийшов хлопець. Він теж палив . І одночасно стежив за нашими діями.
Віка почала пропалювати одну зі сторінок цигаркою. Потім повторила це ще двічі. Артур теж почав пропалювати Карпу. Згодом дістав запальничку і підпалив аркуш цілком. Папір тлів, а горіти все ж не хотів. У Віки теж нічого не виходило. «Що ж це таке?» - кожен з нас вголос обурювався. Я ж скрутила один аркуш в трубочку,як це роблять в селах для підпалювання пічки. Тоді швидко підпалила. Карпа нарешті горіла. Ось це і був справжній ритуал спалювання «Декамерону». Хвилин десять ми порались зі сторінками. Хлопець біля під’їзду вже давно закінчив палити, але все ж мовчки залишався стояти на місці.
Палаючий папір на холодній осінній землі скидався на фортецю, якою бігали тисячі вояків із запаленими факелами. Тривала жорстока та активна боротьба з неякісною українською літературою. Факели один за одним зникали з нашого поля зору. Фортеця руйнувалась. Бій було виграно. Але Карпа продовжувала жити між волокнами нашого одягу.
ID:
368846
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 05.10.2012 19:06:39
© дата внесення змiн: 05.10.2012 19:06:39
автор: Іванна Шкромида
Вкажіть причину вашої скарги
|
розумію
