Моя ти гибель, а чи просто щастя?
Моя любов чи ворог мій один?
Скажи мені! Хай громом звук роздасться!
Тоді підкориться кохання вірний син
І буде гинути обабіч, край дороги,
І не чіпатиме твій неторканний чин...
Одніське слово і перестороги
Геть зникнуть більше не вернуть.
Зроби це, ну, нема боятись чого!
А твої очі моє серце рвуть,
Опалюють дощенту, роздира до плоті
І злегшення, спочинку не дають.
Скажи мені себе як побороти,
Як повернути втрачену перлину
Щоби не втратити ніколи у болоті?
Ти чуєш вмру! Не стримаю, загину!
Чому? Чому не маю супокою,
Тебе бажаю грішну й безпричинну?
Пергаменте безцінного сувою!
О письмено загублених рядків,
О шовку найдорожчого сувою,
Хотів забути, але не зумів.
Я гасну, вогник догорає...
На тебе глянути я так, пробач, хотів.
Кохання, де ти, чом тебе немає?
Вернись, не гнівайся, чому зникаєш геть;
Заповни прірву в безвість що тікає!
Не маю спочину, йду в оберт, круговерт,
Метаюся, розлючений собою,
Що прощення не хочу як поет.
Але не бачу в іншім супокою.