Вже скоро осінь. Скоро, та нехай.
Вже скоро Ти. І хай не плаче небо…
Синіє прохолодою розмай,
А нам тепла, а нам ще літа треба…
Вже достигають стомлені вуста
Осінніх яблук, зніжених від спеки..
І сивий дим у небо пророста,
і знов з селом прощається лелека…
Вже сонце спочивать ляга лівіш,
Моїх світанків прохололи роси,
Печальний серпень, мов безглуздий вірш,
Так мляво натякає нам на осінь…
Ще сонце соком маже нам чоло,
Цвітуть останні проліски блакиті,
Та тихо вже вбирається село
в осінні шати, золотом розшиті.
Я простелю туманом вдалині
свою журбу, наповнену Тобою.
Самотні ночі, висмалені дні…
Нехай ця осінь стане нам весною!..
Нехай шумить молитвами дощу
передосіннє ледве хворе небо…
Я всі тривоги з вітром відпущу,
Я просто знаю: іншого не треба…
Вже скоро осінь… Скоро.. Боже мій..
Поки дощі не роз’ятрили душу,
Я в круговерті стомлених надій
Тебе, мов гріх, спокутувати мушу…
Час- від- часу переглядаю вірші у своєму обраному і завжди мене переповнюють емоції і задоволення від справжніх віршів, від справжньої поезії. Таки гарний вірш!