Остання зоря гасне на небі. Потиху розвиднюється і ще сонне сонце чіпляючись промінням за темне небо повільно виповзає з-за обрію. Не вмившись, не причесавшись, заспане і вимнуте, воно всідається в своє любиме м’яке крісло і незадоволено буркаючи починало світити все ясніше та ясніше, торкаючись промінням так добре знайомих йому дерев, озера та поляни. Але щось не так, щось змінилося, на окраїні лісу промінь наткнувся на русявого юнака присипаного листям. Туман розвіювався, замітаючи за собою сліди, вологе повітря насичувалось запахом грибів, моху та опалого листя.
Що ж відбулось цієї ночі під покровом темряви і туману? Яка нечисть розважалась, яке щастя народилось?
Ліс шумів переказуючи дивну нічну пригоду:
Туман все згущувався і вже через хвилину хлопець не бачив навіть власних пальців.
-«Немає сенсу кричати, тільки вовків накличу. Треба йти, але куди йти, ні, лиш заблукаю ще більше»- роїлося в нього в голові.
Раптом він почув тріск сухих гілок і шелест листя. З темряви хтось наближався . До його грудей потягнулась брудна кістлява рука з довгими кігтями і він почув:
-«крові, свіжої крові»- голос був сухий, шиплячий та болючий. Хлопець кинувся бігти наосліп. Падав, спотикався, нарешті втомившись сів на зруб перепочити. Голодний і спраглий, його клонило в сон. Ні, спати не можна, не засинай. Встав і пішов вперед, намагаючись не заблукати, хоча все марно, ходив кругам весь час повертаючись до одного і тогож зрубу. І тут почув гамір, веселощі, тріск вогню. Виглянув з-за дерева і побачив чортяче збіговисько. Чорти з козлячими рогами та ногами та зі спотвореним обличчям танцювали гопака, кружляли навколо вогнища, стрибали через нього. Лісові, вампіри, мавки, уся лісова нечисть зібралась на невеличкій полянці.
-« Поможи Господи» - прошепотів хлопець, зблід і зсунувшись по дереву сів на вогку землю.
Повнолуння, місяць наче лампа «сотка» освітлював все навколо, хоча через туман, мало що можна було розгледіти. Десь далеко завив вовкулака, з дерев позлітали кажани. Він тричі перехрестився і читаючи молитву наосліп побрів вглиб лісу, врешті опинився біля невеликого озера. Сів на мокру від роси траву і почув солодкаво-ніжний голос:
-«Чого ти зажурився? Ходи до нас, закружляємо у танку, нам сумно без парубка.»
З води на нього дивилась кароока русалка з кучерявим чорним волоссям, рожевими губами та білою наче сніг шкірою. Хтів був підійти, та опам’ятався,
-« Цур тобі та пек нечиста сило»-ще раз перехрестився і чимдуж кинувся з лісу.
Довго біг, поки знесилений не впав на узліссі, адалі, тільки старі дуби знають, що трапилось з тим бідолахою.
А на небі гасне остання зоря. Потиху розвиднюється і ще сонне сонце чіпляючись промінням за темне небо повільно виповзає з-за обрію…