Забагато цифр
тут
і навколо
розповзаються,
як маленькі діти.
А я стою такий,
ніби це моє соло,
де я виграватиму,
але не в цьому світі.
Світ,
в якому
вже не бігають люди,
і сонце не встає для нас зранку.
Ми всі -
жалюгідні іуди,
а народ наш танцює,
як циганка.
Все розтрощили,
зґвалтували вроду…
а тепер
на могилі танці.
Замість таблички
"не турбувати"
написано "out of order",
але ж не читають ці сіроманці.
Та й не живуть
вже:
гладять клавіші
і облизують монітори.
Знаю, рано чи пізно
завершиться
все,
бо навіть у душі
нема апріорі.
Замість квітів -
асфальт,
проміняли давно.
Але ж так легше.
По ньому топчешся -
він мовчить,
йому все одно
і він ніколи не бреше.
На себе приміряти
природу
замість маски -
не вихід давно.
Зламане гілля, повія-свобода,
закінчилась казка,
впало останнє доміно.
Але тут немає мене,
я стою у морському порту,
чекаю на повітря літак,
щоб заховати його
у кишеню пусту,
не на згадку,
а просто так.
Наче то друг мій,
і ми пили пляшками
проводжаючи димом
злітну смугу,
та на горизонті пусто
і лиш осад шматками
нагадує
про злу тугу.