Моя люба Плането блакитна!
Чом се Твоє скривилось лице?
Ти ж привітна завжди, і така ж бо тендітна,
Нащо скоїло людство все це?
По-дикунськи волосся Тобі видирає,
Із Природою чинить бої.
Вирубає щодня і щодня вижигає
Легені зелені Твої.
І виснажує Тебе, і кров з Тебе точе,
«Хочу ще! Хочу ще!» - скільки ще ви з’їсте?!
Показившийся геть споживач знову хоче!
Вище й вище гора із пластмаси росте!
Й розливаються ріками нафти потоки,
І долини відходів все ширше ростуть,
Притерпаєш все більше Ти кожного року –
Рідна Земле, чи можна Тебе ще вернуть?
Свято вірю, що можна! Бо доки над нами
Серфінгують дрібні ластівки,
І каштани у травні своїми квітками
Пестять ніжністю очі мої,
Буду вірити свято, що Ти – нездоланна!
О, Плането моя голуба, Сад Життя!
Хоч якою б людина була безталанна –
Все ж твоє це дитя! Ох, дурнеє ж дитя!
Пожалій же його, як Всевишняя Мати!
Пожалій його, тільки не плач!
Гру жорстоку дитя заходилося грати!
Мати-Земле, будь ласка, пробач!
Свято вірю у те, що прозріє людина,
І криштальна сльоза співчуття
Проросте на Землі, як червона калина,
Проросте у квітках дзвін життя!
І босими ногами відчує людина
Животворнеє твоє тепло,
І тебе поцілує, і більше не вплине
Рух прогресу на Тебе як худшеє зло…
Рідну Матір не може убити дитина –
Вірю в те, що не вб’ємо ми Землю, людино!...