Вісімка, нуртуючи у венах, привела мене на вокзал – місце зустрічей і розлук.
А в мене місце падаючих цеглин на голову і прижків на батуті у минуле.
Вокзал – портал. Дивно…
Вісімка готувала зустріч, вона спланувала, що і тоді буду жити під гаслом «розпуття», буду шукати виходу і не знати, що відчувати, який світ боготворити, кохати розум чи того одного.
Приємна усмішка і добрі очі.
Він нарешті навчився ховати підлість за маскою доброго старого друга.
Халепа. Розпуття і бездна, змовившись почали кричати десь із дна спогадів і алкоголю останнього дзвоника, що це і є те, чого не вистачало, щоб прийшло прозріння.
Чому ж я так прозріваю з інтервалом у шість купок неділь по чотири у кожній.
Прозріння переростає у розчарування, а там і розпуття з бездною знову почнуть сумувати, набридати телефонними дзвінками, що доведеться запросити у гості.
А гості вони, як я згадувала, не дуже привітні, додому не спішать.
Запевнюю себе і своє розпуття , що це прозріння і є найважливішим. Типу, він той самий: все інше не важливо…
Не проводжаю…
Не приходить…
Приємно, ти подарував 5 хвилин…
Прозріння…
І знову вивітрився із думок…