Але у цій важкості є надія... Що можна вийти з чотирьох стін і вдихнути весну, просто пройтись і відчути... Що можна змінити те, що нас оточує, а може і нас з середини. Що люди, які зраджують знову почнуть ставати найкращими.Що осад у серці знову заміниться дружбою. Що коханий не знатиме дорожчої людини за Вас. Що хтось зрозуміє Твоє мовчання і смуток, обніми, устами торкнеться Твого чола, пригорне до серця...Що писати можна із щасливим світом на дні свого серця... Що можна досмочу об`їстися фруктів і напитися сочкутак, що потім кожен раз вдавати, що йдеш до туалету поправляти волосся, бо там краще дзеркало. Що можна заснути, хоча б тому, що там кольорові сни. Не слухати щум випадкових перехожих, пригубити мрії... просто жити... Не триматись за тих, хто навчився жити без тебе... шкодувати себе і думками летіти туди, де чекають рідні обійми... І кілометри не зруйнують цієї надії... Бо щось окрилює, і Ти знову прокидаєшся зранку... Надія є... навіть тоді, коли вона на відстані сотень тисяч кілометрів від нашого серця