А осінь золота в моє життя давно вже не приходить!
Я бачу кострубаті і похмурі, такі посохлі від життя гілля...
Здається в пам'яті закарбувалось, як сонце лиш заходить,
А неймовірно гарного світанку не бачила сто літ душа моя.
І поглядом зими холодним пронизані усі мої щасливі дні,
Уже давно не теплі й сонячні, а дощові й похмурі,
Бо сльози осені подертої й одинокої увібрали вони,
А серцем дивляться у неймовірне і гладке минуле.
З останніх сил вберегти Тебе в своїй душі стараюсь,
Та від моєї долі чимдуж втікаєш поза очі Ти.
Знову порожньою і тихою я мовчки залишаюсь,
Сховавши очі від людей і довговічної краси.
І вже сама в собі я остаточно і назавжди загубилась.
Я постирала лінії, кордони, забула всі пріоритети.
Але якби ж я знала в що, чому й коли сама перетворилась,
Змогла б писати в своєму серці нерозгадані сумні сонети.
Я своє вимучене всохле тіло вмить, без зайвих слів, полишу,
Застигну різнобарвною веселкою у небесах-просторах,
Чи виросту злотавим колосом з малого паростка пшениці,
Чи розіллюсь на землю безкраїм і соленим синім морем.
Я полечу горами піснею, яку співає дивний соловей!
Впаду весняним проливним дощем на всохлі, безжиттєві полонини.
Я пробіжу зеленою травою, наче маленький муравель,
Солодкою росою оживу на пагонах дерев по всіх стежинах.
Я випущу на волю з себе зголоднілого страшного звіра,
Чи піднімусь до білих хмар із вати великим птахом бистрим.
Я би хотіла...Я б змогла...Але на жаль, чомусь я в це не вірю!
Насправді ж я пожовкле і опале, різнобарвне листя...
