Ти відчуваєш волого цих стін?
Їх шепіт? Їх біль?
Гадаєш це тебе замкнули в чотирьох стінах? Ні, це вони закуті в тобі... не вони тебе, а ти їх, в своїх очах. Твій подих б'ється об них, він повільно стікає по рубцях, затікаючи глибоко в пори їх свідомості.
Гадаєш тобі боляче? Гадаєш вони на тебе давлять? А знаєш як їм болюча байдужість, як їм холодно? В самотності вони старіють, розвалюються... як серце. Байдужість, непотрібність - ти не знаєш цього! Це не для тебе. Давити? Ти знаєш як це?
Це ти давиш своєю присутністю!
В присутності тебе вони задихаються, як задихається моя свідомість...
Ти думаєш тобі важко існувати? А їх існування без тебе не можливе...
Є ти- є вони. Коли ж тебе немає, відсутні вони.
Без тебе нема світу, життя. Реальність існує тільки в вузьких межах тебе...
Чи існує ліхтар повз який ти проходила, коли ти зайшла за ріг дому?
Коли ти його не бачиш? Ні, нема його. Він тільки шмат твого життя,
він був, буде, але зараз його немає, нічого немає. Є тільки ти... і стіни..
Ти бачиш краплі? ти бачиш цей пар? ти чуєш їх крик?
ти відчуваєш цю вологу?
Волога - це їх кров, їх сльоза. Пар - це їх подих. Тиша- це їх крик...
Стіни це Я...
Такі пусті, холодні, непотрібні, самотні... але так залежні від тебе...