Чом зупинилось ти, моє серденько?
Чому не б′єшся більше? Так і знай -
Я упаду листом осіннім легко-легко
Багряно - жовтим, висохлим, дороги край.
З тієї вишні, що заклякле віття
Безсило простягає до життя
І німо просить, дати їй благає
Секунду щастя, просто забуття.
Не знати щоб хоч мить одну, єдину
Про всі ті муки, щоб забути біль,
Що дістається в саму серцевину,
І там гризе, і точить, наче міль.
Спинилися в жахливому сплетінні,
Не доживуть до другої зими
Благають, просять, молять тихо вбити...
Навік в мені лишилися вони.
Я упаду, візьму усі ці муки,
Зберу в кулак й по прожилках пущу.
Я не забуду вишні віти-руки,
Що сліпо зачіпають спів весни.