Немає казок – це просто життя.
І ми живемо тут ,так, навмання.
За крок до зірок - стрибнути вниз,
Щоб не було – не вийде так, як колись.
Пам’ятаєш, як вперше зізнався,
Як голос твій так мило ламався.
Перші квіти, перші цілунки,
Ці милі й кумедні слова й дарунки.
Так холодно стало, і взимку мороз.
Щастя вже мало, щоб горів вогонь.
Кричати даремно – тре просто йти
І куди – байдуже, нічого берегти.
Я хочу вернути ці зорі й щастя,
Хочу поринути у твою ласку.
Не можу відчути струни любові,
Наче все зло тут у своїй змові.
А пам’ятаєш, як вперше всміхнувся,
Як ще не знав, навіщо озирнувся,
Як критикував за прості рими,
Як вперше за мною гримнув дверима.
І я знову плачу, знову сумую,
Знову чую, що ніц не змію я.
Коли мине день, настане вже інший,
Та сумніваюсь, що буде він ліпший.
Я хочу кричати – навіщо – не знаю.
Не можу мовчати і сил вже не маю.
Я хочу зникнути, та прийде інша.
Ревную до тої, хто точно не гірша.
